Діти Мардука - Страница 46

— Ксилантію, — раптом звернувся до товариша, — принеси пива. Е-е, і солоних горішків…

Коли Ксилантій відійшов, я оповів про свою пригоду в поїзді. Не приховав і свого враження від пасажира, який нагадував зомбі. Костя спохмурнів. Якийсь час він розмірковував, а тоді озвався:

— Щось дивне коїться останнім часом. Недавно газета писала про людей, які з’являються невідомо звідки, не маючи ні документів при собі, ні житла. За всіма ознаками це люди з не такого вже й далекого минулого. Хтось їх немовби воскресає. Журналіст писав, що таке помічали зокрема в Луганську, неподалік Полтави, у Севастополі, на Харківщині тощо. Усі вони якісь дивні, немовби накачані наркотиками чи зомбовані.

Я вже хотів був оповісти про кілера, який прийшов по мене на Куяльницький лиман, та в цей час з’явився Ксилантій з трьома пляшками пива й пакетиком горішків. Одну пляшку дав товаришеві, другу простягнув мені. На мою відмову Костя сказав, щоб я не вигадував. Герпес не та хвороба, яка ускладнюється від спиртного.

— Посидимо, погомонимо нє за падло… — мовив Ксилантій, розвалившись на лаві поруч зі мною.

Якийсь час пили мовчки. Було чутно як хрупають горішки на зубах у Ксилантія.

— Те, що ти оповів, справді схоже на вроки, — озвався Костя. — Але той, хто з тобою те зробив, був лише виконавцем.

Я подивився на нього, вдавши здивованого.

— Ти став комусь поперек дороги. — По миті додав: — Комусь дуже крутому.

— З чого ти взяв, що я комусь наступив на мозоль? Я собі тихо-мирно…

— Авжеж… На тих, хто живе тихо-мирно, кілерів не насилають. Та ще таких, що вбивають поглядом.

— Це ти — щось із області фантастики. Кому я потрібен?

— Не вдавай із себе безневинного, — сказав Костя.

Я підвівся й, сягнувши рукою в задню кишеню штанів, де лежав мобільник і гроші, сказав:

— Мені вже пора. Я тобі щось винен за консультацію?

— Та яка там консультація? Але якщо хочеш позбутися отих струпів на виді, то я тобі допоможу. На жаль, не можу дати поки що свій телефон. Залиш мені свій і я десь за день-два потелефоную. Тоді й здибаємося.

Я вже хотів був назвати набір цифр, які перші спадуть на думку, та раптом відчув, що в мені ожив звір. Десь неподалік був темний.

Від трамвайної зупинки назустріч тим, хто залишав пляж, по широкому хіднику поволі рухався пікап-сміттєвоз. Він спинявся біля урни, з нього виходили двоє в червоних жилетках на голе тіло, випорожняли в кузов сміття і, попідмітавши довкола, знову сідали в машину. Вони були метрах у двостах від нас. Звір у мені не просто зіпнувся на ноги — він казився, готовий покинути тіло. Це були ті ж самі люди, на тій самій машині, що і в садку біля Пересипського мосту, здається, він має назву Херсонський сквер. Поза сумнівом, вони бачили, як біля третього стовпа в означений час зупинилося червоне авто, трохи постояло там і, залишивши одного з пасажирів, від’їхало. Перегодя того, кого залишили, забрала біла машина. З відстані, на якій перебували Сміттярі, навряд чи можна було розпізнати обличчя людей у салоні легковика.

Сміттярі контролювали виконання завдання. Якби бандити залишили моє безживне тіло в умовленому місці, то на цьому акція, напевне, була б завершена і до виконавців не було б питань. А оскільки цього не сталося, то замовник наказав своїм людям з’ясувати, у чім річ. Отож вони пустилися по сліду машини, яка підібрала Костю. Якщо червоне око світлофора не відсікло Сміттярів від виконавців, то вони мусили б бачити й те, як моє безживне тіло тягли в лікарню двоє здоровил. Логіка подій для Сміттярів тоді була б така. Виконавці, не дочекавшись того, хто мав би забрати моє тіло, відвезли мене в лікарню. З усього, Сміттярі того не бачили, а відтак вважали, що я, ні — моє тіло перебуває у бандитів. Замовникові ж треба було переконатися, що я мертвий.

Тим часом Костя витяг ручку і приготував свою долоню замість записника. І тут, несподівано навіть для себе, я продиктував номер свого мобільного телефону.

— Піду освіжуся, — сказав я. — Може, хоч вода зніме з мого тіла слабкість…

Костя кинув навздогін, щоб я очікував його дзвінка.

— Е-е, а черешні!? — погукав Ксилантій.

Я махнув рукою, мовляв, забери собі.

Увесь час я не випускав з виду Сміттярів. Якби не червоні жилетки, то їх у потоці людей, не так просто було б і помітити. Що далі я відходив, то звір у мені вгамовувався. Тим часом пікап уже зупинився в півсотні кроків від моїх нових «друзів». «Зараз Ксилантій піде по пиво», — подумалося мені. Той і справді підвівся й попрямував до лотка. «А зараз пікап під’їде до лави, де сидить Костя», — майнуло в голові. І тут я зрозумів, що це не мої думки, це думав звір у мені. Один із Сміттярів сів за кермо, а другий, тримаючи в руці якийсь предмет, попрямував слідом за пікапом до урни, яка стояла поряд з лавою, де сидів Костя. Вони рухалися з однаковою швидкістю. Раптом я згадав про мобільний телефон, у який було вмонтовано відеокамеру. Хоч я й перебував від Лікаря метрів за двадцять, але на дисплеї чітко карбувалася вся композиція, яку час від часу заступали спини пляжників, що покидали берег. Машина дедалі збочувала до лави. «Зараз пікап заступить Костю від людей, а Сміттяр молосне його арматуриною по голові», — донеслася до мене думка. «Молосне, якщо я тебе не випущу на волю», — це вже думав я, звертаючись до звіра. Пікап справді спинився біля самої лавки з Костею тієї миті, коли біля неї уже стояв Сміттяр. На мить здалося, що я щось прочинив у собі і від мене відділилася чорна тінь, видима тільки мені одному. Вона майнула миттєво, як думка. Чоловік у червоній жилетці, який уже заніс арматурину для удару, раптом упав, неприродно виструнчившись. Мені здалося навіть, що я почув, як дзенькнув об асфальт шматок арматури. Тієї ж миті у мою свідомість немовби щось увійшло. Звіра в собі я вже не відчував. Отже, з двох Сміттярів темним був той, що лежав біля лави. Лікар, почувши звук удару металу об асфальт і уздрівши непритомного чоловіка, підхопився. Реакції його можна було позаздрити. Він у мить зметикував у чім річ. Прочинив дверці пікапа, які були в якихось півметра від нього, виволік водія і торохнув його головою об лавку. Він розправився з ним швидко і професійно, як гицель з бродячим собакою. Хоч довкола було чимало пляжників, але ніхто того не завважив. Машина-бо заступала лаву від поглядів. Без сумніву, Костя бачив цих двох у червоних жилетках, коли очікував замовника біля стовпа. От тільки як він зможе пояснити, що чоловік, який замахнувся на нього металевим прутом, раптом упав як підкошений?