Діти Мардука - Страница 45

Підійшла черга і я замовив кілограм черешень. Несподівано для самого себе підійшов до лавки, де сидів «хвіст». Підносячи до рота ягода за ягодою, я вдавав заглибленого у власні проблеми. Я й справді напружено думав над двома способами втечі. Перший — піти на пляж і там спробувати розчинитись у масі оголених тіл, другий — узяти маршрутку, яка їхала на Бочарівський базар, де було б нескладно загубитися в багатолюдді.

— Ма’ть, не зовсім ще спілі? — озвався Ксилантій, кивнувши на черешні. Від нього війнуло чебуреком і пивом.

Я простягнув йому кульок.

— Пригощайся, — запросив.

На мить він завагався. На лиці навіть майнула ніяковість.

— Та ні, дякую. — По хвилі додав: — Ловко тут!

— Ага, — погодився я.

Ксилантій підвівся й подався до лотка. За хвилину повернувся з двома пляшками пива. Одну простягнув мені. Я показав на виразки на обличчі, мовляв, не можна.

— А що то в тебе? — поцікавився він.

— Те, що іноді на губі висипає — лихоманка. Тільки значно гірше.

— От зараза! — поспівчував Ксилантій. — А воно не передається?

— Ні.

— І чим ти його лікуєш?

— Пробував гряззю на Куяльнику… Та щось мені зле стало. Опинився в лікарні. Пам’ятаю тільки, що сів у червоний легковик.

Пляшка в руках Ксилантія вкрилася крапельками сконденсованої вологи. Він цмулив великими ковтками, цокаючи рідкими зубами об скло.

— У-у-у! — заревів від задоволення, коли пляшка вже була порожня. — Правильно кажуть, що пива багато не буває. — Він простягнув руку по другу пляшку, а тоді, немовби схаменувшись, сказав: — Може, передумаєш?

І оскільки я відмовився, підніс її до рота. Цього разу відпивав маленькими ковтками.

— Я маю знайомого лікаря, — озвався, — який лікує все — від грибка на ногах до пташиної хвороби. Можу познайомити.

— Що це таке — пташина хвороба? — поцікавився я.

— Три пера… — оскірився Ксилантій.

— А-а-а…

Я дивився на бандита, а бачив обличчя хлопчини з мого дитинства — задерикувате, але не агресивне. Лиця самого ж Ксилантія не розпізнавав. Воно було немовби сховане за маскою. «Що воно таке? — подумав я. — Це властивість моєї психіки — накладати аналог обличчя з пам’яті на лице незнайомої людини, чи це властивість Ксилантія — бути невидимцем?

— Ну, то як? — подав голос сусід по лавці.

— Ти про Лікаря?

— Так.

— Та ні. Я сьогодні геть виснажений. Це ж треба кудись їхати…

— Не треба. Він працює тут поблизу, на медпункті. З протилежного боку дороги.

«Зараз скаже, що приведе його сюди», — подумав я. Так і сталося. Ксилантій запропонував почекати.

Спостерігаючи за його нескладною постаттю, що віддалялася, я вагався — втікати чи дочекатися. Перший імпульс «зробити ноги» змінився цікавістю, адже з розмови з виконавцем акції я міг дещо дізнатися. До того ж для них я не являв загрози як свідок акції, а відтак мені нічого було боятися.

Вони не забарились. Лікар був нижчий від Ксилантія, але мав спортивну постать і обличчя інтелігента.

— Познайомся, Костю з… — Ксилантій подивився на мене запитально.

Я подав руку й назвався, пам’ятаючи, що вони тримали в руках моє посвідчення. Костя без зайвих церемоній став оглядати лице. Навіть торкнувся пальцем найбільшої виразки. По часі сказав:

— Схоже на… лишай. Давно воно в тебе?

— Місяць, — відказав я.

— Це вірусна інфекція, — коментував Лікар. — Де ти її підхопив?

Подав голос Ксилантій:

— Ти ж казав, що воно не заразне…

Костя подивився на нього суворо і той прикусив язик.

— Застудив третинний нерв, — сказав я. — По нерву, як бачиш, воно й пішло. Лікарка сказала, що це герпес.

— Авжеж герпес, — погодився Костя. — Різновид лишая. Але самої тільки застуди для нього замало. Він спалахує, коли організм раптом втрачає імунітет щодо герпетичної вірусної інфекції.

Я був дещо спантеличений професійною лексикою бандита.

— А, може, це вроки? — раптом вихопилося в мене.

Костя не квапився з відповіддю. Нарешті сказав:

— Таке можливе…

З усього він співставляв усе побачене й почуте з тою «мокрухою», в яку його хтось хотів утягти. Він розумів, що сьогодні мала статися друга спроба мене вбити — цього разу його руками. Раптом запитав:

— Ворогів маєш?

— Явних ні. А потаємних… — Я завагався. — Спробуй довідатися, де друг, а де ворог. А тільки як це стосується моєї хвороби?

На мить Костя завагався, а тоді мовив:

— Ти ж казав про вроки… Є такі глазливі падли — зурочать кого завгодно.

— Авжеж, — озвався Ксилантій. — Он Бакса зурочили й він мандавошок прихопив.

Костя поблажливо посміхнувся.

— Таку хворобу як у тебе, — сказав він, — може спровокувати як справді застуда, так і отрута. Ну, якщо в організм потрапить препарат, який виведе з ладу, бодай на короткий час, імунну систему. Тоді віруси, які є в кожної людини, але перебувають у пригніченому стані, активізуються. Це щось схоже на революцію в суспільстві…

Мені варто було великих зусиль, щоб не виказати подиву. Адже це говорив бандит, який за чиїмось завданням мав укоротити мені віку. І казав не задля того, щоб здивувати знаннями з медицини, а щоб довідатися про мотиви злочинного завдання, яке могло призвести його до довічного ув’язнення. А мотиви вже могли б вивести й на замовника. Я поцікавився:

— Ти що, токсиколог?

— Певною мірою, — відказав Костя. — То що ти думаєш про чийсь намір звести тебе в могилу?

Я прислухався до свого звіра-охоронця. Але не завважив навіть його присутності. Тоді показав на кульок з черешнями, що лежав на лавці між нами. Та Костя відмовився, сказавши що ягодам ще треба було б повисіти на дереві. Якимось шостим чуттям він уловив мою нерішучість.