Діти Мардука - Страница 41

Зі стану остовпіння вивів чаїний лемент. Яку поживу для себе вони знаходять у ропі — одному Богові відомо. Але чайок тут доволі. Щоправда, менше ніж тих, яких ми з Маріцою підгодовували з катера на шляху від Коктебеля до Судака. Ті повітряні канюки зграєю летіли за прогулянковим катером і хапали на льоту все, що кидали пасажири. Ми викидали їм цілу пачку печива. І тут до слуху долинув звук, відмінний від чаїного квиління. Озвався мобільний телефон. Я нахилився й витяг його з кишені штанів, що лежали в траві. То був голос Маріци. Вона повідомила, що отримала мою книжку і вже сьогодні почне її читати. Раптом сказала:

— Тебе, мабуть, не було вдома? Я вже годину намагаюся з тобою зв’язатися. Нащо тобі мобільник, якщо ти не носиш його з собою?

Я розтулив рота щоб сказати, що хлюпався в воді, та раптом збагнув — уже сьогодні вона буде тут. Адже від Кишинева до Одеси якихось сто сімдесят кілометрів. На мить уявив у її очах вираз страху, такий самий, як і в моєї сестри.

— Сонечко, то якесь непорозуміння, — сказав я, прикинувши подумки, що вона почала дзвонити десь тоді ж, як я двічі почув сказане нібито моїм голосом «Вальпургія». — Радий тебе чути. Ти врятувала мені життя.

— Ти вже таке казав, — зауважила вона.

— Справді? Бо так воно й було.

— Гаразд. Як ти почуваєшся?

— Оклигую, щоправда поволі…

— Цілую! Бувай.

Щоб угамувати бурю, яка, попри розмову з Маріцею, все ще вирувала в мені, я підняв письменницьку газету; яку майже прочитав, крім останньої сторінки.

Краще б я її не брав з собою. Там було фото мого друга, однодумця, людини, яка так само, як і я шукала причини земних подій не в матеріальному світі — Миколи Руденка… Фото було в траурній рамці. «Від серцевого нападу…» — прочитав я на початку довгого некрологу. Отже, я не один, кого «відстрілюють».

Колись ми з друзями сиділи за «рюмкою чаю» в «Енеї». Олекса Мусієнко поцікавився, чи то не мій матеріал про число звірини публікувала газета «Слово Просвіти». Коли ж я підтвердив, він промовив:

«Знаєте, що сказав Микола Руденко? Що таке міг написати лише втаємничений».

Мені стало мулько на душі. Подібні слова кажуть, коли мають намір покпинити. Якщо така постать, як Руденко, посміялася з мого дослідження, то воно нічого не варте.

«Отже, мені слід замовляти пляшку?» — зробив я спробу перейти на жарт.

«Це серйозно, — сказав Мусієнко. — Він прочитав усі подачі в газеті і вважає, що ви втаємничений. Чому? Бо він — людина, яка пройшла психушку, радянський концтабір, еміграцію в США — знайшов пояснення своїм поневірянням у вашій роботі. Те, що пережив він, звичайною людською логікою не пояснити. І ще тому, що всі нещастя звалилися на нього за працю, подібну вашій. До того ж він довів, що теорія доданої вартості Маркса — фікція. За це його й запроторили спершу у психушку, а потім і в концтабір». — Мусієнко ковтнув з келиха. Обличчя його, як і в кожного, хто страждає на гіпертонію, було червоне, на щоках угадувалися синюваті судини. У нього завжди була точна сухувата мова, властива публіцистові. Він писав книгу-мартиролог про письменників, які зазнали переслідувань, і з цієї причини зустрічався з Руденком.

Я підвівся й пішов до шинквасу. Коли ж поставив на стіл пляшку горілки й закуску, Мусієнко сказав:

«Такі люди, як Руденко, слів на вітер не кидають Напевне, ви й справді щось відкрили…»

Наша розмова відбулася десь за півроку, як побачила світ моя книга про число звірини. Пам’ятаючи цю розмову, я, щойно вона вийшла друком, надіслав її Руденкові, хоча особисто з ним і не був знайомий. Відповідь надійшла десь за тиждень. Не наводитиму її, бо вона надрукована у другому томі моїх езотеричних досліджень «Пророцтво четвертого звіра: Даниїл» у розділі «З листів до автора».

Тим часом було вже далеко за полудень і мене раптово охопив голод. Я знайшов у собі сили ще раз зануритись у воду та змити з обличчя грязьову маску, і вже тоді розправився з бутербродами, що мені загорнула була сестра. Здалося на мить, що то не Я наситився, а голодний звір у мені. Його ж — звіра й пойняла спрага і я, підкоряючись інстинктові, одягнувся й поспішив до дороги, де мав бути лоток з напоями. Ішов навпрошки, тим слідом, яким недавно утікав «кілер» і над яким ще вгадувалися пасемця чорноти.

РОЗДІЛ 2

Автобус стояв біля першого корпусу курорту «Куяльницький лиман» і від’їхав, коли я був кроків за сто від нього. Наступний мав прибути за годину і мені нічого не залишалося, як шукати авто, котре підвезло б на вулицю Чорноморського козацтва, де ходив міський транспорт.

У приватному червоному легковику, що вивозив з лиману людей, вже сиділо двоє чоловіків, крім водія. Я сів на заднє сидіння, де був один із пасажирів, і тієї ж миті, невідь звідки, з’явився четвертий і плюхнувся обіч мене. Водій увімкнув запалення, машина рвонула з місця, а мене раптом пронизав гострий біль від уколу у праве передпліччя. Я встиг побачити у люстерку заднього виду червоні, немов рубін, очі пасажира, що сидів поруч з водієм, і кудись немовби поплив.

Це не була втрата свідомості. Мене, здавалося, розділили навпіл, точніше відокремили плоть від душі. Непритомним було тільки моє тіло. Я ж усе бачив і чув. Водієм виявилася жінка. Вона видивлялася на мене в люстерко заднього виду, а потім навіть обернулася і подала голос:

— Що в нього з обличчям? Чи не зараза якась?

Озвався чоловік, що сидів поруч з нею:

— Нє пущай вєтри. Ти ж до нього не доторкалася. Коли здамо його замовникові, продезінфікуєш салон. Хлоркою…