«Але ж чому з дарунку Бога береться такий високий податок сатані?»
Вона не відповіла і тоді я запитав:
«Там, де я побував… То Орб?»
«Тобі дано було побачити велику таїну буття, — послала вона думку. — І якби ти обома ногами переступив поріг Темного сателіта, то я б уже тебе з нього не вигукала. Ти мусив був стати офірою на святі темних. Тебе до цього підготували. Але над душею твоєю їхньої влади немає. Вона — душа бачила все те із світу, де не існує часу».
«Хто ти — Вальпургія, Маріца?»
«Я не маю конкретного земного вираження. А приходжу в образі жінки — Вальпургії, Маріци чи ще когось, коли виникає загроза від темних для таких, як ти».
«Поясни…» — зажадав я.
«Ну, тих, хто ще не виконав свого накреслення. І ще: я б не з’явилась, якби не твої глибокі й щирі почуття до жінки, до Маріци. Вони гріли тобі душу цілих десять років у холодній келії самітника, у яку ти себе заточив, відтоді, як торкнувся Пророцтва. Багато хто був на шляху до нього, але не торкнувся. А ти торкнувся».
«Послухай, я бачу тебе в образі Маріци і відчуваю до тебе… Е-е…»
«Хіть?» — допомогла вона.
«Так. Чи не гріх це? Адже ти, мабуть, ангел…»
«Не переймайся тим, — почув я думку. — Сказано, «не чини перелюб». Ти ж не пов’язаний шлюбним обов’язком щодо іншої жінки. Та й Маріца не має чоловіка. Вона тобою живе».
«Мною — минулим. Бо тепер я каліка».
Несподівано немовби війнуло протягом. Я зрозумів, що тієї, з ким щойно розмовляв, тут уже немає. Підвівся з ліжка і раптом відчув легкість, як ніби гравітація земної кулі послабилася щонайменше у п’ять разів. Але радість моя була передчасною, бо з люстра на мене дивилося не обличчя, а маска, на правій частині якої було звичайне лице, а на лівій — суцільна рана. Але ліве око вже стало відкритим.
Раптом я пригадав слова того, хто мав сісти на трон, збитий з кісток людей-велетнів:
Я хочу спорудити собі трон
На великій холодній горі,
Оточений людським страхом,
Де царює похмурий біль.
А за тим почувся старечий голос, який уже не раз до мене озивався:
«Ти ж казав був у серці своєму:
«Зійду я на небо,
Повище зір Божих поставлю
Престола свого,
і сяду я на горі збору богів,
на кінцях північних,
підіймуся понад гори хмар,
уподібнюсь Всевишньому!»
Та скинений ти до шеолу,
до найглибшого гробу!»
Далі щось казалося тихим-тихо, а потім знову:
«Як гнобитель минувся, —
минулося гноблення!»
Це були знайомі рядки зі Старого Заповіту, але звідки саме, я довго не міг згадати. Та нарешті в пам’яті спливли слова «Тяжка доля Вавилону» з пророцтва Ісаї на Вавилонського царя Навуходоносора. Одного тільки не сказав пророк: система, яку створив Навуходоносор, стане формою державного устрою на кільки тисячоліть. Щораз, як вона виникатиме з глибин вселенської пам’яті, виникатимуть і очолюватимуть її нові навуходоносори. Але так триватиме не вічно. А ще я подумав, що той, хто писав рядки про «трон на великій холодній горі», добре знав пророцтво Ісаї.
Лікарці я потелефонував десь за тиждень
— … Струпи зійдуть через місяць-півтора, — сказала вона вислухавши мене. — Але плями залишаться на рік, а, може й більше. Все таки це — гангренізація шкіри. Є спосіб прискорити загоєння. Якби ви мали змогу покупатися в Куяльницькому лимані… Там люди грязями та ропою ще й не такі хвороби виліковують.
— У мене родичі в Одесі, — повідомив я.
— Ну, то й їдьте, — сказала лікарка.
Перед від’їздом в Одесу я увімкнув комп’ютер, аби оглянути пошту. Там було єдине повідомлення — від Маріци. Воно починалося віршами, писаними латиницею, після кожного з яких ішов підрядник українською. На жаль, підрядник не дає уявлення про рівень твору. Цінність-бо його не стільки в тому, що сказано думкою, як у тому, що сховане за метафорою. Мені — дослідникові пророчих текстів відомо це краще ніж будь-кому. Та читаючи її підрядники, я немовби чув голос авторки, який викликав мене зі сну для любощів. Далі була коротка приписка: «Все, що я казала по телефону — правда». «Авжеж, правда, Сонечко», — відказав я подумки.
У той день я ще пішов на пошту та надіслав Маріці свою книжку про число звірини. У короткому листі нагадав ще раз електронну адресу, а також дав номер мобільного телефону.
В Одесу я прибув на початку червня. Моя сестра вжахнулася, коли я прибрав від обличчя носовичок, яким прикривався.
— Не переживай, — заспокоїв її. — Вже пішло на загоєння. Казали, Куяльник прискорить.
… Лиман з двох боків оточений пагорбами, на одному з яких — летовище для спортсменів-авіаторів і парашутистів, з протилежного — розкинувся район Одеси, де в одній з висотних кам’яниць мешкає мій друг — письменник Олекса Різниченко. Я не витримував у холодній воді й чверті години, та, напікшись на сонці, знову й знову заходив, відшукував ногами грязь, піднімав її з дна і накладав маски на обличчя. Від неї сходив дух баговиння, вона мала чорний колір, та вже за годину, висохши, ставала сіро-зеленою. Це був би звичайний пляж, якби не чорні постаті тих, хто вимастився з голови до п’ят.
— А де тут болота можна набрати? — почувся жіночий голос.
То було подружжя у пляжних костюмах з хлопчиком років семи.
— Тут на це кажуть грязь, — посміхнувся я, відвівши очі від газети, яку читав. — Вона всюди. Зайдіть у воду і відчуєте її ногами.