Діти Мардука - Страница 37

На мить мені стало моторошно, як тоді, коли я відкрив таємницю числа звірини. Телефонний дзвінок з Кишинева по суті завадив темним покласти мене на жертовник їхнього вальпургієвого свята. Це не був випадок. То була чиясь воля — Вища Воля.

— Алло, ти мене чуєш? — стурбовано озвалася Маріца.

— Чую, Сонечко, чую, — сказав я. — Щойно ти врятувала мені життя.

— Найбільше, що я зробила, це врятувала тебе від сну.

— Слухай, твій дзвінок — міжнародний. Він тобі коштуватиме… Давай подзвоню я. У тебе той самий номер?

— Той самий. А тільки чхати на гроші. Сьогодні у мене свято душі.

Майнула думка, що я щойно також побував на «святі», але іншого роду.

— Пробач мені легковажність щодо твоєї хвороби. Тобі справді зле?

— Кепсько. Отим, що часто висипає на губі від нежиті, обкидало всю ліву частину обличчя. Під оком така пухлина, що я ним не бачу. Ти врятувала мене не від сну, а від, — я завагався, — марення.

— О, Господи, — вигукнула Маріца. — Я телефоную зараз в аеропорт і вилітаю вранішнім рейсом, якщо такий є.

І тут я згадав, що півдня прибирав у помешканні, немовби очікував когось.

— Не треба цього робити, — відказав. — Приїдеш, коли я знову матиму товарний вигляд, хе-хе. Ти ж не хочеш, щоб мені було соромно за свою пику? До того ж після нашого щастя в Коктебелі минуло десять років. Я, мабуть, змінився і ти будеш розчарована.

— Я також не вживала засобу Макропулоса усі ці роки…

— Але ж ти значно молодша.

У мене було таке відчуття, немовби ми з нею лежали на розкладеному дивані в котеджі Будинку творчості письменників і вели розмірену розмову. З одного вікна було видно стовбур платана, з другого — маклюру — дерево, плоди якого використовують при лікуванні радикуліту. А довкіл — тиша і благодать.

— Ти не хочеш мене бачити? — рішуче мовила Маріца, — Так і скажи. Чи у тебе є, е-е, кому полікувати?

— Маріцо…

— Не називай мене Маріцою, — попрохала вона.

— Добре… Сонечко, нікого в мене немає. Була дружина, але ми давно вже розлучилися. Причина? Все та ж келія в монастирі, у який я, так само, як і ти, себе заточив. Часами виходив на люди, та потім, коли переді мною відкрилося… Втім, немає значення, що. Я став з’являтися у світ украй рідко. Сподіваюся, ти мене розумієш, адже я говорю твоєю метафорою?

— Крім одного, — що тобі відкрилося?

— У тебе не вистачить річної зарплати, щоб вислухати це по телефону. Я надішлю книжку. А зараз запиши адресу моєї електронної пошти… Є щось під рукою? Отже, пиши, — я продиктував адресу електронної скриньки. — Якщо комп’ютера вдома немає, то в бібліотеці він, напевне, є. Відгукнися. Це значно дешевше, ніж міжнародна телефонна розмова. Ага, домашня адреса, яку я тобі колись давав, — та ж сама. А зараз клади трубку, бо завтра на хліб позичатимеш. І ще одне — я хочу аби ти знала — ти єдина справжня, що було в моєму житті. Мабуть, тому це й сталося сьогодні…

— Що сталося? — у неї тремтів голос.

— Колись оповім. Якщо те колись буде… Але боюся, що тобі це видасться неймовірним. Клади трубку.

На тому кінці почулося схлипування.

— Прощавай, Сонечко! Першим кладу я.

Поклавши трубку, я враз опинився в теперішній дійсності з увімкнутим телевізором, ледь вловимим духом, яким сходили книжки на стелажах, шумом авто, що долинав з вулиці. Від попереднього залишилася тільки хіть, яка спалахувала в мені щораз, як я згадував Маріцу. І це попри високу температуру і слабкість. На екрані вже виникла «рамка» і я підвівся щоб вимкнути телевізор. Моє тіло виявилося немовби налитим свинцем. З труднощами дістався кухні, де лежали ліки. Це не була звичайна слабкість хворого. Мені доводилося читати спогади космонавтів про перші кроки на землі після тривалого перебування в космосі. Зі мною коїлося щось схоже. Я пересувався, немовби був під великим гнітом. «А, може, моя оболонка-програма, яка відповідає за тіло, зосталася у них — на тій горі? — майнула думка. — І вони її там четвертують чи палять».

Перед тим, як лягти, я запарив і випив чай із м’яти, поклав біля подушки корінь валер’яни, тоді пішов та відімкнув вхідні двері (про всяк випадок, щоб тим, хто прийде по мене мертвого, не довелося їх виламувати) і лише тоді вклався спати. Страх, що я знову опинюся перед потворами Орба, цього разу проходив другим планом. На першому була Маріца. Я безліч разів перебирав у пам’яті кожне мовлене нею слово. Крім інформації, її слова були означені енергетикою кохання і бентежного поклику статі. З тим я й заснув. Цього разу ніщо не стояло на заваді.

Прокинувся з просвітлілою головою. Та щойно підвівся з ліжка, як відчув на собі величезний тягар — значно більший, ніж перед сном. Немовби я був здоровилом, вагу тіла якого не спроможні витримати власні ноги. «Сьогодні перше травня, — подумалося, — день, коли темні відзначають своє свято. Отже, мене — моє здоров’я таки поклали на вівтар».

— Свята Вальпургіє, — заблагав я вголос, — позбав тіло моє від недуги! За що таке наслання!?

Я звертався до католицької святої, зображення якої ніколи не бачив. Натомість перед моїм внутрішнім зором виникла Маріца — не у пляжному костюмі, а в рожевому одязі, в якому вона ступила на трап судна у Феодосійському порту. А тільки замість грішного з лукавинкою погляду, на мене дивилося співчуття. То були очі Маріци і водночас якоїсь іншої жінки.

«Тебе втаємничено, — сказала вона думкою. — А таких завжди розпинали».

«Завжди?» — запитав я також думкою.

«Завжди. І чим глибше посвячення, тим суворіше випробування».