Діти Мардука - Страница 25

У шумі пляжного гомону і шереху хвиль об гальку почувся «голос» мого телефону.

— Зможете заглянути до мене по обіді? — спитала адміністраторка Будинку творчості. — У вас завтра останній день…

Це була привітна жінка, віком і комплекцією, мабуть, така ж як і Маріца, тільки шатенка. Її також можна було назвати звабливою. Вона критично оглянула мою постать з ніг, у пляжних капцях і шортах, до голови.

— Це вже засмага, — сказала.

— Так а раніше…

— Ви були червоний, немов рак. Як тільки ваша спина не взялася пухирями.

— Я з півдня. Улітку там буває дуже жарко. До спеки адаптований з малечку.

— Он я. Я б хотіла попрохати, аби ви передали дещо в одну організацію, що у вашому місті.

— В яку?

— В Атебе, — відказала не дуже, як мені здалося, впевнено. — по миті додала: Не хвилюйтеся — нічого важкого.

— Так а кому там?

— Та ні. На вокзалі вас зустріне їхній співробітник. Завтра сюди потелефонують і скажуть його ім’я. Вони вас і додому відвезуть.

На шафі стояв бюст Волошина — не такий, як у дворі його садиби, а виготовлений мистецькою рукою — бронзовий чи під бронзу. Різні дрібнички на полицях і картина Карадагу на стіні свідчили про небайдужість господарки до мистецтва.

Раптом мені стало не по собі — заворушився мій звір. Це не була його реакція на жінку. До того ж він тільки ворухнувся. Щось його потурбувало. Те ЩОСЬ перебувало не тут, а в якому іншому краї. Тривало це якусь мить і раптом зникло. Я знову став безтурботним, далеким від усіляких проблем, але цей рефлекс відклався в пам’яті.

Наступного дня під вечір, коли моя сумка вже стояла зібрана біля дверей, озвався телефон.

— Ви не забули?.. — почувся голос адміністраторки.

— Та я вже зібрався йти по покоївку, аби прийняла номер.

— Не треба покоївки. Ключ тільки не забудьте.

… Я дивився у вікно маршрутки «Коктебель — Феодосія» і не міг зрозуміти причини бентеги, яка охопила мене після розмови з адміністраторкою. Адже нічого надзвичайного під час нашої розмов не відбулося. У мене залишалося ще трохи часу перед від’їздом і ми погомоніли на різні теми. А тоді я поглянув на годинник і сказав, що вже пора. Ми підвелися і вона провела мене до дверей. І тут я згадав, що вона не дала мені того, що мала дати.

— Так, авжеж… Бачте як… — На її обличчі з’явилося щось схоже на розчарування.

Мені здалося, що вона була розчарована не через те, що ми мало не забули, а від того, що я згадав. Жінка підійшла до підвіконня і взяла згорток аркушів, обмотаний клейкою стрічкою.

— Чоловіка звати Євген Петрович, — сказала. — Він чекатиме біля довідкового бюро вокзалу. — По миті додала: — А, ще — він відвезе вас додому. Не відмовляйтеся.

Це був видимий план моменту нашої зустрічі. А був ще невидимий — він-бо й не давав мені спокою. Я добре знав характер цієї жінки, аби не помітити, що вона виконувала чиюсь волю. Виконувала, не схвалюючи її. На прощання вона пригорнулася до мене, чого раніше ніколи не бувало, і мовила:

— Шкода.

— Що шкода? — запитав я.

Мить вона повагалася, а тоді відказала:

— Ну, що ви вже їдете. — І додала: — Я сподівалася, що між нами відбудеться хоча б одна така розмова, як раніше. Пригадуєте мою подругу, з якою ми тут засиділися колись до темна?

Була сьома ранку. Біля довідкового бюро вокзалу стояв тільки я. Стрункий, чоловік вище середнього зросту з’явився невідомо звідки. Принаймні у вхідні двері він не заходив. Назвав моє ім’я, а я — його. Я витяг із сумки скрутку паперу і віддав йому. Папір не був загорнутий бодай у газету, а тільки аби як опоясаний скотчем. В пам’яті майнули руки адміністраторки, які накручують на рулон клейку стрічку. Це не було нормально, щоб людина, яка все життя має справу з документами, так недбало поводилася б з їх упакуванням. Чоловік дивився, як я застібаю сумку, відходити не поспішав.

— Я на машині, — сказав. — Ходімо, відвезу вас додому.

Він мав інтелігентний вигляд і говорив ввічливо, але за тим угадувалося щось, що не передбачає відмови. І тут я відчув у собі такий самий рефлекс, як і в кабінеті адміністраторки — в мені ворухнувся звір. Лише ворухнувся, але й цього було досить, аби в пам’яті виснувалися в один ряд три нагадування про машину.

Ми перейшли автостоянку перед вокзалом і вийшли до трамвайної колії. Чоловік показав на темно-сірий легковик, який самотньо стояв на самій зупинці трамваю. Тим часом власник легковика підійшов до нього й відкрив багажник. Раптом я чітко усвідомив, що помилявся, відчувши себе в безпеці у перший день, коли з’явився в Коктебелі. На мені весь час було чиєсь пильне око. Вагання, яке не полишало мене ні на мить під час наближення до машини, раптом зникло. Я уважно подивився на чоловіка. Він кивнув на сумку і сказав:

— Давайте сюди…

«Ти ж не отримав моєї згоди», — з’явилася думка.

Почувся виск коліс трамваю, що розвертався на кінцевій.

— Мене вдома не було два тижні. Ну, холодильник порожній… До базару тут усього один квартал трамваєм.

— Я вас підвезу до базару, мені все одно — в ту сторону. — Чоловік не поспішав закривати багажник.

Тепер у мене не залишилося жодного сумніву: на сьогодні було заплановане викрадення. Легковик стоїть під знаком «зупинку заборонено», отже, в кишені цього симпатичного чоловіка середнього віку, крім посвідчення водія, лежить ще один документ, який дає право чхати на дорожні знаки. Кращої нагоди, ніж ця годі й шукати: мовляв, з Криму виїхав, а додому не повернувся. Це робиться тільки з однією метою…