Вже коли ми розходилися по каютах, Макар пояснив:
— Ті люди таки втекли.
— У відкритому морі? — здивувався я.
— Ні. Посеред ночі, коли всі спали, судно причалило на дві години до терміналу неподалік порту Мессіна, для поповнення солярки. Там вони і чкурнули. А оті, — Макар показав на скутер, що віддалявся, — інтерполівці. Тепер за нашими земляками полюватимуть у місцевості, де знаходиться паливний термінал. Але, гадаю, полювання не буде успішним, адже минуло годин із п’ять. За цей час можна вже бути на іншому континенті. Ну, чартерні рейси, те-се. А втікачі, з усього, не з тих, хто рахує кожну копійку.
Коли після сніданку, судно вже стояло біля причалу порту Палермо і настав час екскурсій, я працював над романом, і не бачив, хто сходив на берег. А вже під вечір був на верхній палубі і спостерігав за тими, хто повертався, і за новими туристами. Поміж них не виявилося жодного темного, у тому числі і з України. Як потім з’ясувалося, — розповіли екскурсоводи — більшість наших земляків ринула в аеропорт, що неподалік від Палермо, де на них очікували три замовлені рейси — два боїнги до Буенос-Айреса і один до Оттави. Інші розсіялися по місту і на судно не повернулися.
Цієї ночі я вперше за кілька діб мав глибокий і тривалий сон із сновидіннями. З-поміж інших його моментів, основною істотою сну була подія, яка колись мені привиділася, а саме: у світі, де предмети не відкидають тіней, люди намагалися поставити сторч статую-колоса. Величезна постать з металу, яка вже колись височіла над світом, цього разу була розбитою. Одне біля одного лежали голова, плечі і груди, нутро і стегна, ноги, гомілки. І якщо перші чотири складові колоса були цілі, то гомілки і ступні — розтрощені. Усі частини колоса покоїлися на перині з людських тіл, деякі з яких ще ворушилися. Коли я прокинувся, то подумав, що побачив другу серію дійства, яке привиділося мені раніше. А точніше, — одну із серії подій, яка веде початок від Нового Вавилона. Відтоді боввана періодично підіймали тричі. У це, третє встановлення, судилося прийти у світ і жити мені. Буде ще одне його вивершення над світом, але вже останнє. Я вирахував, коли це станеться з точністю до кількох років. І дітям Мардука це було відомо.
Решту днів судно курсувало тим самим маршрутом, що й у минулі круїзи, і мене вже, не відволікали від правки роману ніякі краєвиди та пам’ятки історії, що траплялися по курсу. За багато років я навчився бути відстороненим від свого авторства при вичитуванні творів, сприймати написане очима чужої людини, але цього разу, як тільки натрапляв на моменти переслідувань і провокацій щодо мене, на ув’язненні мене в моєму ж помешканні, і всюди, де б я не перебував — у Спілці письменників, на дачі, в Магазині, в касі, де платив за комунальні послуги, я знову ставав самим собою — автором рядків; на мене накочувалася хвиля кривди за невдячність тих, хто скористався моїми (НАШИМИ) діяннями, які, зрештою, сприяли незалежності держави. Тих, хто в нових умовах видерся на верховину влади «щаблями драбини», що її дарує демократія. Здебільшого це були мародери й бандити, які словоблудними обіцянками одурили довірливий люд, а відтак пограбували його до нитки (уже вкотре), і з награбованим розчинилися у просторі й часі. У такі хвилини мене охоплювали образа й ненависть, які доводилося подовгу гасити в собі. Також необхідно було приборкувати звіра, котрий раптом повставав у мені, хоч жодного із темних не було і близько. Його активізували слайди семи неголених, коротко стрижених чоловіків без облич, які карбувалися в моїй пам’яті.
Одного разу я прокинувся вдосвіта — в ілюмінаторі ледь сіріло — і вийшов на палубу. Судно наближалося до великого міста — увесь простір попереду був усіяний вогниками. Частина мене, мабуть, ще перебувала у сні, бо я не одразу збагнув, що то була Одеса.
На автовокзалі панувала звичайна метушня, чулися оголошення про прибуття й відбуття автобусів. І все ж щось змінилося відтоді, коли я востаннє зійшов на берег. Те щось не вловиш ні очима, ні вухами. Воно є складовою ментального плану дійсності, яку не кожному дано відчути. Я ж його впізнав: це була відсутність небезпеки, яка гнітила мене багато років, а саме: думки і погляди ворожих мені людей; тоді їх ніби було розчинено у просторі і вони переслідували мене всюди, де б я не з’явився. Щось схоже відчуває людина, яка щойно вийшла з глибокого тунелю, в якому геть поруйновано покрівлю і не знаєш, де й коли тобі на голову звалиться шматок породи. А тут чисте небо над головою. До того ж я не відчуваю у собі звіра-охоронця.
До платформи, де я стояв, підкотив автобус, і з нього почали виходити пасажири. Маріца вийшла в числі останніх. На ній була тоненька голуба сукня. Роззирнулася, ковзнула очима по мені й підійшла до багажного ящика, якого вже відмикав водій. Взяла валізу на коліщатках, і знову роззирнулася довкола. Але й цього разу у мій бік тільки ковзнула поглядом. На мені була форма морського офіцера; козирок кашкета закривав майже пів-обличчя. Я зробив кілька кроків і взявся за ручку валізи. Маріца збентежено підвела очі, а потім подивилася на ліву частину щоки і, помітивши там світлі плями, враз полагіднішала. А тоді пригорнулася до мене.
— Що це за маскарад? — озвалася по миті.
— Ти про що, сонечко, про форму? Ну, служу ж на судні…
Тим часом до безпеки, в якій я себе відчув, додалися душевний спокій і святковість зустрічі, те, чого мені бракувало довгих десять років. Мабуть, усе це в купі можна назвати щастям.