Діти Мардука - Страница 134

134

Якщо дні, коли на судні перебували єгиптяни, я міг би назвати сутінками для себе, то тепер, коли його заполонили темні і діти Мардука з нашого краю, для мене настала ніч. Я немовби перебував у густому ефірі, складовою якого були тривога, небезпека, ненависть, невідомо ким генеровані, і спрямована на мене. Я знову опинився у своїй квартирі ув’язненого пожиттєво, тільки цього разу вона називалася каютою. Мене знову щось не впускало в сон, хоч як би я не стомився за день. У передсонні, як і раніше, починали мучити оболонки астрального світу. Це було важко, бо за кілька тижнів я вже відвик від того. Я «бачив» краснопикого Володьку-Валтаса, здоровісінького, як до аварії. І він бачив мене, і дивився з того — астрального плану, як на комаху чи якогось звірка. А потім обертався на потвору чи порожню оболонку монстра, описати якого не вистачить слів. Виникала думка зійти з судна у якомусь із портів і не повернутися. Стримували тільки обов’язок перед Костею і незнання мов. А ще надія, що за кілька днів фрагменти «змія великого, вужа стародавнього», зрештою, зійдуть із круїзного судна, і тут знову запанує святковий настрій.

А тим часом капітан, якого раніше можна було побачити на якійсь із палуб, не з’являвся. Напевне, він поставився серйозно до застережень Кості про можливу небезпеку від темних. Мене він також не турбував.

У прочинені двері офісу адміністрації увійшов гурт людей — моїх земляків, які піднялися на судно в Одесі. Звір у мені одразу виник і дивився на них моїми очима. Попри різні людські типи — серед них були худорляві й такі, у кого обличчя ну ні як не назвеш «лицем», а тільки «пикою», вони не були схожі між собою; їх поєднувало щось невидиме. Це були клони, але не плоті, а духу. А на видимому плані їх робили схожими короткі стрижки, щетина на лицях і відсутність будь-якого виразу на них. А ще їхні щоки й чола вкривала золотава морська засмага.

Ми з Макаром сиділи обіруч капітана. Я — в однострої морського офіцера.

— Ми прийшли попрохати вас зайти в якийсь із Пелопоннеських портів, — озвався один з гурту. — На берег зійдуть тридцять осіб.

Макар переклав капітанові англійською і той відповів, а Макар переклав на українську:

— Капітан сказав, що судно має право причалюватися тільки там, де йому дозволено. Пелопоннеського порту в маршруті не значиться.

Чоловіки, їх було семеро, переглянулися, пошепталися, а тоді почулося:

— Послухайте, капітане, ми заплатили за весь тур, а на судні будемо тільки половину туру. В наступному порту ви наберете на наші місця тридцятеро туристів. Хіба це не вигідно?

— Ні, не вигідно, — переклав Макар слова капітана. — За причалювання в незапланованому порту мені доведеться викласти чималу суму.

— Ну, можна ж так зробити: ви висадите нас у нейтральних водах поблизу Пелопоннеського острова. За перевозку на берег ми заплатимо.

— Все одно не вигідно, — перекладав Макар слова капітана. — Виникнуть проблеми з береговою службою. У кращому випадку ми відбудемося великим штрафом, у гіршому — наше судно вилучать з реєстру Ллойда. А це вже зовсім погано.

Тим часом мій звір доскіпливо приглядався до кожного з компанії, чи, бува, не виявить у комусь прикмет сина Мардука. Але це були просто темні — люди без табутивного бар’єра. Якийсь час вони перешіптувалися, а потім враз повернули до виходу й залишили офіс.

Коли ми вже йшли від капітана, я поцікавився:

— Чого це їм прикрутило вийти саме у цьому місці?

Макар не поспішав з відповіддю. Та нарешті озвався:

— З усього, в Україні стало відомо, що вони — на круїзному судні, і що їх можна виловити тільки в якомусь із портів, у який заходитиме судно. А там знайшовся хтось, хто їх попередив. Ось вони й вирішили зіскочити з поїзда на ходу. Іншого пояснення я не бачу. Кримінал великий за ними тягнеться, або ж — мафіозні розборки.

У мене майнула думка: «Це люди, які піднімаючи чарку у час застілля, любили проголошувати тост: «Вип’ємо за те, щоб у нас все було, а нам за це нічого не було».

І тут задзвеніло в кишені Макара. Він витяг телефон і, приклавши до вуха, мовив:

— Та ось він, — і передав мені апарат.

— Чого я не можу до тебе доcтукатися? — почувся голос Кості.

Я відказав, що не знаю.

— Ось переді мною газета. Тут пишеться, що на якомусь круїзному судні, яке відпливло з Одеси втікає група злочинців, котра працювала на різного рівня посадах у державних установах і розікрала бюджет у великих розмірах. Тепер на них полює Інтерпол.

— Капітан знає про це? — поцікавився я.

— Так. Я йому ще раніше повідомив.

Я розповів Кості про те, що сталося кілька хвилин тому, і про те, що поміж тих, хто приходив до капітана, немає жодного приходька з потойбіччя.

— Гаразд. Пильнуй, — сказав Лікар і вимкнув зв’язок.

Мене розбудив посильний від капітана. Судно стояло на рейді біля міста Палермо на Сицілії. Уже витікала ніч, але світанок ще не настав. До судна наблизився великий білий скутер з чималою кількістю людей. Від нас спустили трап і кілька з них піднялися на палубу. Це були чоловіки у поліцейських одностроях. Про що вони балакали з капітаном, я не розумів, а Макар мені не перекладав. Розмова відбувалася в офісі капітана. Один зі службовців нашого судна поклав на стіл щось схоже на великий кейс і відкрив кришку. Там були ячейки з ключами-дублікатами від кают. Він вибрав тридцять ключів і всі ми, а також прибулі, пішли за ним. Спочатку в двері кают стукали, а вже потім відмикали. У жодній мешканця не виявили. Пасажири ніби випарувалися. Капітан, досвідчений морський вовк, здавався мені збентеженим. Він подивився на нас із Макаром, немовби ми могли щось пояснити. Тоді перевів погляд на механіка судна, літнього вже чоловіка, який також був у гурті людей. Вони про щось перемовилися, після чого капітан заговорив до полісменів. Один з них глянув на годинник і, добувши з кишені телефон, почав набирати номер. Перекинувшись з кимось кількома словами, він і ті, хто був з ним, поспішили до трапа.

134