Діти Мардука - Страница 93


К оглавлению

93

— Які в нього очі? — пошепки запитав я, не відводячи погляду від лежачого.

— Сірі, — відказав лікар.

— А медсестра що скаже?

Костя пошепки обмінявся кількома словами з медичкою і підтвердив, що очі в того сірі. Тим часом повернувся мій звір; він не «розчинився» в мені як бувало доти, а стояв напоготові і не зводив погляду з чоловіка на підлозі. «У-у, тарган! — почув я злостивий голос звіра. — Тарган, перед тим як здохнути, завжди перекидається на спину». Я бачив чоловіка хоч і власними очима, але поглядом мого звіра. У лежачого очі були справді жовті у чорну цяточку, як у Алісії Бамбули, волосся ж коротке, руде. А на обличчі, ні — на пиці, хоч і без ознак життя, з’являлися маски, які я спостерігав у потвор з мого передсоння. То були морди гієни, шакала, неіснуючої в природі плотоїдної мавпи… І ця потвора, яка переслідує мене багато років. Він був живий, хоч і непритомний.

— Що ти йому уштрикнув? — поцікавився я.

На лиці Лікаря майнула ледь вловима усмішка.

— Фізіологічний розчин, — відказав він. — А ти що подумав?

— Даремно, — мовив звір моїми вустами. — Тепер ця сука знову мордуватиме людей.

На підлозі лежало украй знесилене, але не мертве, людське тіло, цілковитим господарем якого була нечиста сила. Колишній власник його, скоріше за все, перебував на шляху до пекла.

— Можливо, й мордуватиме. А може, й ні… — сказав притишено Костя.

У палату зайшла дебела стара жінка в халаті з відром води і якимось лахміттям.

— Все, друже, роби ноги, бо зараз почнеться мерзенне дійство…

Весь час, поки я йшов до маршрутки і в маршрутці мене переслідував запах псини, попри парфуми пасажирок.


РОЗДІЛ 19


Два дні я очікував дзвінка від Кості. Ходив на лиман, готував борщ, дивився телевізор — жив, як колись, не думаючи, що мені хтось дихає в потилицю. Про виразки на лівій стороні обличчя нагадували тільки рожеві сліди. Я вже збирався був нанести обіцяний візит у бібліотеку, як нагадав про себе мобільний телефон.

— Як настрій? — почувся Лікарів голос. — Чого не озиваєшся?

— Я від тебе очікував звістки.

— Гаразд. За годину зустрінемося у Ксилантія. Ти як?

— Я не знаю, де живе Ксилантій.

— Ну — там, де ми квасили утрьох.

— А-а…


Він підійшов до багатоповерхівки вчасно, одягнений, як і попереднього разу, у все біле. При собі мав лікарську валізку. Спускаючись сходами в котельню, я згадав свої перші відчуття, коли мене привіз сюди Ксилантій. Тоді було вже далеко за північ, і я сходив униз, немовби прямував у підготовлену для мене пастку. І не було сили, яка змусила б мене повернути назад. Мій звір тоді казився і ось-ось мав вистрибнути назовні. Цього разу я його в собі не завважував. Пахло свіжими огірками й оселедцем.

— З усього, на нас тут очікують, — озвався Костя.

На столі стояла не розкоркована пляшка перцівки, тарілка з оселедцем, обкладена кружальцями цибулі, й полумисок з огірками. Вгадувався запах оцту й олії.

— Які люди! — вигукнув Ксилантій, відкладаючи газету з кросвордом.

Він обійняв нас, назвавши Костю бугром, а мене шефом. У ньому дивно співіснували риси хлопчака і потріпаного життям чоловіка.

— Це ти мудро зробив, мля… — зауважив Лікар, кивнувши на стіл. — А побачивши, як я виймаю з пакета пляшку коньяку і дві банки сардин, додав: — Ти теж мудрий.

Потім заходився викладати з лікарської валізки шампанське, копчені стегенця, сирокопчені ковбаси, кетчупи, гірчицю і ще якісь пакунки.

Ксилантій, спостерігаючи за тим, зепевнив, що Костя наймудріший з нас.

… Коли вже була випита пляшка перцівки і Ксилантій розкоркував коньяк, озвався Костя:

— Братове, поки ми ще не набралися тут як жаби мулу, пропоную послухати хроніку останніх подій, до яких ми всі мали безпосереднє відношення. Напевне, шефові не все буде цікаво, бо про більшість із того, що сталося, він знає. Про більшість, але не про все…

Свою оповідь Лікар почав з того, як він влаштувався в лікарню і як у його відділення привезли важко травмованого чоловіка після ДТП. Сказав, що чоловіком тим виявився Валтас. Про попередні події Костя не обмовився жодним словом.

— Кепські в нього справи, — провадив лікар. — У нього паралізовані ноги, ліва рука і пошкоджений артикуляційний апарат. Ну, я не переконаний, чи він зможе балакати.

— А є таки Бог на світі! — вихопилося у Ксилантія. По миті він окинув нас ніяковим поглядом, додав: — Не подумайте тільки, що я радію.

— Авжеж Бог є, — погодився Костя. — Бо крім законів збереження маси, існує ще закон збереження підлості. А він полягає в тому, що підлота, яку ти зробив людині, рано чи пізно впаде на тебе і впаде з великими відсотками. Знаєш, Ксило, що я йому сказав? Я сказав: навіщо ти запроторив Ксилантія в брьовнокатательний? Не міг дати йому відсіч, ти ж був справніший за нього.

Несподівано Костя замовк. По щоках Ксилантія текли сльози, затремтіла спідня губа; він підвівся і попрямував до сходів.

— Розчулився хлопець… — сказав Костя. — Ага, з’явився ж батько Гладуна — прилетів з Португалії, де він зараз живе; у нього там бізнес. Прохав аби я доглянув сина, поки той оклигає і його можна буде транспортувати літаком. Сказав, що більше довіряє нашим лікарям, ніж тамтешнім. Пропонував пристойну суму в доларах. Я сказав, що мені залишилося ще два тижні, а там прийде інший лікар. То з ним хай і домовляється.

З оповіді я зрозумів, що Костя каже тільки те, що може сказати в будь-якому колі людей і в будь-якому приміщенні. Тому запитав обережно:

93