— Та чого там, є ще й інші слова, але я їх не знаю. Ці ж чулися у мові всіх трьох співбесідників. Тільки зв’язати їх у смисловий ряд я не беруся. Скажу лише, що слово Ліліт — ім’я демониці з аккадського вірування. Ну, це ще до Вавилона і у Вавилоні…
І тут озвався я:
— Чи не можна зв’язати слова «область», «район», «регіон» і слова «не давати заднього ходу», «повертатися не можна» у поняття «край без вороття»?
Чоловік підвівся. Обличчя з борідкою, у якій було немало сивини, видовжилося від подиву.
— Авжеж це воно. В Халдеї не казали «вбити», а казали «відправити у край без вороття». — Поміркувавши, чоловік сказав: — Як ви подивитеся на те, щоб я скопіював цей запис? У мене є деякі словники, і я спробував би перекласти решту халдейських слів.
Костя подивився на мене запитально, на що я кивнув, мовляв, можна.
— Щоб скачати матеріал на комп’ютер потрібен кабель, — сказав Лікар.
Замість відповіді чоловік відсунув одну з шухляд і витяг коротенький дріт і вставив один кінець у гніздо на диктофоні, а другий — у роз’єм на панелі комп’ютера. Поки тривав запис, господар розповідав, як мова невеликої народності древнього Вавилону халдеїв перетворилася на панівну у велетенській імперії. Спочатку вона стала мовою храмів і тогочасної влади, а потім і всієї людності.
— А все тому, — сказав господар, — що це була рідна мова царів Нового Вавилону — Набопаласара і його сина Навуходоносора.
Тим часом Костя поглядав на годинник, вдаючи, що вже мусить іти, а тоді, щойно запис закінчився, дістав з кишені дві двадцятидоларові банкноти і поклав на стіл.
— Дякуємо, ми вам дуже вдячні.
— Е-е, так не годиться між колегами. Ми просто погомоніли на цікаву тему. Заберіть гроші.
Це не була роблена делікатність. У голосі ученого вчувалася прикрість.
Костя посміхнувся, забрав гроші і, потиснувши господареві руку, сказав:
— Справді, на віку, як на бику. Може, й вам колись від мене прийдеться. — Діставши з кишеньки візитку, поклав на стіл перед чоловіком. Раптом поцікавився: — На дверях написано, що ваше прізвище Курис. Чи не з роду ви тих Курисів — поміщиків?
Історик не поспішав з відповіддю. Було видно, що це не те питання, на яке можна відповідати, не замислюючись.
— Батьки мої й діди з Курисово-Покровського. А от чи ми родичі з ними, хто зна. Можливо, як у нас кажуть, якась дев’ята вода на киселі. Господарі помістя перед жовтневим заколотом устигли емігрувати. Їхній рід і зараз галузиться десь за кордоном.
На вулиці я подумав про те, що непогано було б попрацювати з книжками, від яких у мене залишився не тільки спомин, а й гіркуватий присмак запаху в роті, яким вони сходили.
— Може, десь надибаємо столики під деревом та посидимо за кухлем пива… Га, як ти? — запропонував Костя і тут же додав: — Я пригощаю.
— Слухай, пиво не сприяє ясності думки. Справа надто серйозна, аби її обмірковувати на людях.
— Так а що ти пропонуєш?
— Знайдемо затишний куточок та й побалакаємо.
Ми йшли мовчки. З того, що я почув від науковця, можна було скласти речення: «Маг (себто я) відправив Ліліт у край без вороття». Це казали усі троє відвідувачів хворого. Звідки їм про те стало відомо? Навряд чи від самої Ліліт. Про це міг «сказати» тільки Гладун — його астральний двійник. Отже, всі троє — приходьки або ж темні. За вимовами вони мешканці заходу, півночі і сходу України. Гладун — південець. Маємо всю географію України. Немає тільки нікого з центру.
Коли я сказав про свої міркування Кості, він зауважив:
— Виходить, що Валтас — неабияке цабе в ієрархії темних, якщо його відвідали такі ж як і він з різних меж України. До речі, всі троє руді. Тільки не такі кабани як він. Двоє — західняк і той, що з півночі — на вигляд інтелігентні люди, донбасівець — простак. Їх привів начмед саме в той час, коли сестра ставила хворому нову систему, а я прослуховував грудну клітку. Не повіриш, але коли вони зайшли, в палаті потемніло, хоча сонце за вікном світило, як і раніше. На мить мені здалося, що їм усе відомо. Я навіть згадав про пістолет, який завжди був при мені; я його тримаю за пасом — під халатом не видно. Якщо коротко, то в палату зайшли три гади. На нас із медсестрою вони дивилися немов на свою власність. Я чого поспішив вийти, бо в мене розболілася права нирка, яка доти ніколи не давала про себе знати. На думку прийшов тоді твій вислів: «Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного».
Слова мого товариша падали в добре підживлений ґрунт. Я згадав, як мене переслідують ці потвори — за старої системи і тепер: вторгаються в моє помешкання, «риються» в моєму комп’ютері, підсилають провокаторів, переслідують не просто безцеремонно, а нарочито відверто аби спровокувати мене на якусь дію, оббріхують, що я терорист, вже не кажу про телефонний рекет.
— Убий його! — вихопилося в мене. Це не був мій звір-охоронець. Це була моя кривда, яка несподівано вихлюпнулася назовні.
Костя здивовано подивився, навіть зупинився.
— Розумієш, якби з тим мурлом довелося зустрітися сам на сам, я б, не замислюючись, випустив би в нього всю обойму. А тут він беззахисний. Не можу. Рука не підніметься. І справа не в клятві Гіппократа; це щось інше. Ти скажеш, що він потрапив у лікарню не без моєї участі… Так то ж війна! А тут він полонений, хай йому грець… Щораз, коли я заходжу в його палату, у мене починає млоїти права нирка. Медики знають, що таке буває від постійної пригніченості. Авжеж, мені доводиться лікувати ворога, який зіпсував усе моє життя. І не тільки моє… Один укол його ж отрутою, і він уже був би у своєму краї без вороття. А я змушений витягати його з могили. Вже не кажу, що після відвідин тих субчиків додалася підозра, що він знає, хто його лікує? А це означає, що на мене знову почнеться полювання. — У голосі Лікаря вчувалася тривога, якою переймався і я. Мені навіть здалося, що це я говорю його голосом.