— Та щось ніби на силі здав.
— Костю, він тебе вампірить.
— А й справді… Як я не допетрав? Так а що робити?
— Намагайся поменше біля нього бувати.
— Щойно гіпс наклали. Як не будеш при тому. Шийні хребці поламані. Гигнеться ж, хай йому біс.
— Авжеж, а ти рватимеш на собі волосся з горя, — зауважив я.
— Слухай, ну ти ж і єхидний. Хтось мені колись нагадував про клятву Гіппократа. Так оце той випадок. — Костя підвівся і показав на вішалку, де висіли халати. — Одягни, зайдемо до того, бо мені на душі неспокійно.
— Ми ще й до палати не дійшли, як у мені щось заворушилося — чорне й колюче.
— Костю, зайди сам, а я постою тут біля вікна.
— Старичок, неповага. Він тобою он як цікавився… — Лікар витяг з кишені мобілку і, натиснувши на ній якісь клавіші, поклав у нагрудну кишеню. — Це я виставив режим диктофону. Щораз так роблю, коли заходжу у цю палату.
Чоловік лежав з розплющеними очима. Але це були очі мерця — жодного поруху, жодної іскринки. Немовби то матові скельця. Тільки очі, губи та ніс не були забинтовані чи в гіпсі. Клапоть волосся, що стирчав з-під бинта, свідчив, що чоловік рудий.
«У-у, кабан! — просичав звір у мені. — Це ж треба так розкохатися! Сітка мало підлоги не торкається».
Тим часом Лікар підійшов до хворого і закрив йому очі. Так роблять з мерцями.
— Він усе одно не бачить, — пояснив. — А якщо й бачить, то інформація від зорових пігментів не потрапляє в мозок.
Я хотів запитати, звідки йому це відомо, як почув голос мого звіра:
«Не бачить очима. Але бачить астральним зором. До того ж він когось очікує».
«Кого?»
«Когось, з ким можна погомоніти без очей, рота і вух».
Тим часом Костя оглянув гіпс на передпліччі і бинти на голові. Його погляд спинився на рудому клоччі волосся.
— У шкільні роки цей начебто не був такий рудий, — зауважив.
Коли ми вийшли з палати, я розповів про курортника. На що Костя сказав:
— Треба розуміти, що оці, — він кивнув на двері палати, — очікували нового прибульця. А курортника тримали як скафандр для нього. Прибулець з потойбіччя втілився б у ту плоть і заходився б виконувати програму пекла. Вони й нас хотіли зробити такими ж скафандрами.
— Нас навряд чи, — засумнівався я. — У всіх чоловіків у машині, яка розбилася, були пістолети і по дві запасні обойми, — так сказали по радіо. З чого я роблю висновок — вони щодо нас мали інші наміри. Згадай, ти сам про це казав.
Щойно ми зайшли у кабінет Лікаря, як задзвенів телефон. Костя зняв трубку і, послухавши, запитав:
— Одна?.. В палату не бажано, він важкохворий. Нехай зайде до мене в кабінет. — Костя поклав слухавку і пояснив: — Нарешті до Гладуна хтось прийшов. Жінка якась. Може, погодиться побути сиділкою… А знаєш, я дав медсестрі свій цифровий фотоапарат і сказав фотографувати хворого щодня. Потім ці знімки я введу в комп’ютер і виставлю у хронологічний ряд — від першого дня перебування у лікарні, до останнього, коли його випишуть. Я його вилікую, падлу. І дам йому урок… Ну, ми з ним сиділи колись за одною партою. Правда потім я перейшов на задню, до Ксилантія, бо цей, коли писав контрольні, то прикривав рукою свою писанину, ніби я у нього щось скатував. Ну, сука! До речі, він не був тупаком. Просто мерзотою від нього тхнуло.
— Ти що, хочеш показати свою шляхетність? Перед темним?! Над цією грою у благородство він просто посміється. Ага, перед тим як нашле на тебе кілера. Бо це істота, яка живе за правилами писаними в пеклі. Людські закони, традиції, правила поведінки, набуті тисячами поколінь, для них нічого не важать… Є таке вчення «Транссерфінг». Одна з основних його тез полягає у тому, що мета, яку поставила собі людина, не сумісна з роздмухуванням власної значимості, або ж значимості того, що людина зробила. Ти, показуючи йому урок гонору, тим самим зведеш нанівець свої старання. Запевняю, ти не вивищишся навіть у власних очах… Досі я не завважував за тобою зарозумілості. Іди цим шляхом і, попри поневіряння, незабаром отримаєш те, чого прагнеш — повною мірою. — Мить я повагався, а потім додав слова, які мені хтось ніби продиктував: — Зовсім незабаром. А головне: «Не може бути дружби з темним…»
Раптом у мені повстав звір. Він прямо схарапудився. Саме у цю мить постукало у двері і в кабінет зайшла молодиця. Її одяг, комплекція, колір волосся, на якусь мить залишилися поза моєю увагою. У приміщенні-бо з’явилася приходько. Авжеж вона була прибулицею з потойбіччя. Тим часом звір у мені казився, але я поки що міцно вп’явся пальцями в його загривок. Це була тендітна білявка з усіма жіночими принадами, але очі мала невиразні — жовті в чорну цяточку, як у Алісії Бамбули. Для мене час немовби загальмувався — кілька секунд, поки вона входила в кабінет і роззиралася довкіл, перетворилися на хвилини. Я її не просто побачив очима звіра, який дивився з моїх зіниць, а й відсканував у свою пам’ять; разом з криваво-червоним ореолом її аури довкола постаті. Висновок був один: треба негайно забиратися звідси, бо ще трохи і звір випручається і розшматує її. Прочиняючи за собою двері, я завважив збентежене обличчя Лікаря. Либонь, його злякали мої очі, а не те, що я раптом вийшов. Я подався вглиб коридору, де була курильна кімната і туалет, щоб трохи оговтатися. Водночас звір у мені хоч і втихомирювався, але й не думав зникати. Він, якщо так можна сказати, стояв на чотирьох і дивився у всі очі. Минуло не більше трьох хвилин, коли я вийшов з туалету. Попереду побачив, як Лікар і його гостя зайшли в палату Гладуна. Раптом я чітко уявив, що зараз станеться. Прибулиця спробує заволодіти тілом Кості, тобто отримати знання, освіту, життєвий досвід, всю інформацію володаря тіла. Бачене цього прийшло до мене невідомо звідки.