Діти Мардука - Страница 83

«Оперативно спрацювали, — подумав я про радіожурналістів. — А нещастя сталося десь зовсім недалеко». Я взяв пакет і пішов уздовж лиману в бік Сьомого кілометра.

А ще я подумав, що сьогоднішня подія готувалася вчора. У мене не було сумніву: посадовець, який зараз у лікарні, це той, хто переслідує Костю і Ксилантія, ну, і, в першу чергу, мене. Учора я «увірвався» до них телефонічно зі своєю проблемою у той самий момент, коли вони, напевне, готували сьогоднішню акцію. Інакше не прибули б так швидко озброєні до будинку, де мешкала моя сестра.

… Пом’ятий чорний БМВ вже стояв на колесах, а від його заднього бампера тягнувся трос до машини-евакуатора. На стовбурі старої акації висів клапоть обдертої кори. Двоє робітників у червоних комбінезонах розглядали пошматований скат на передньому ободі, а тоді один з них пішов до спецмашини і запустив пристрій, що намотував трос. Автівку потягло і скоро вона вже була на платформі евакуатора. Як водій з багаторічним стажем, я не міг припустити, що на такій машині, як БМВ може лопнути скат. Підкласти під колеса щось гостре на дорозі, де щомиті пролітають автівки, неможливо. Отже, скат був або надрізаний, або ж у нього влучила куля.

І тут озвався мобільний телефон.

— Де ти зараз? — почувся Костин голос.

— Близько того місця, де ми домовлялися що я буду.

— Ага… Звісно, одеські радіоновини ти не чув…

— Якщо ті, котрі о вісімнадцятій годині, то слухав, — сказав я.

— Ну, і як? Дещо розкумекав?

— Не тільки. Я зараз — на місці події. Шкода машини.

— Так, шкода — модель екстракласу.

— Ага. На номері — три нулі. Е-е, і три трупи відвезли. Біля машини зараз пораються евакуатори. Як мені бути?

— Поміркуємо при зустрічі. Я дам знати, де і коли здибаємося. Бувай.

Щоб дочекатися дзвінка від Лікаря, я попрошкував до берега, який був кроків за двісті від траси. І тут увагу привернув кущ сумної верби і прим’ята трава під ним. «Ось звідки могли стріляти», — майнула думка. Поворушив траву довкіл, але гільзи не знайшов. Або я помилявся у своєму припущенні, або ж стріляла людина досить обачна, аби не залишати слідів. Скоріше за все стріляли зі снайперської гвинтівки.

До берега залишалося з півсотні кроків, як знову пролунала мелодія Лікаревого телефону.

— Алло… Сідай на маршрутку і їдь до залізничного вокзалу. Я чекатиму біля автоматичних камер схову.

Коли ми зустрілися на вокзалі, Костя сказав:

— Чому я призначив зустріч саме тут? Аби ти поклав у камеру свій пакет. Бо туди, куди ми поїдемо, заходити з пакунками не варто… Власне, можна зайти, але треба показати, що в пакунку. До речі, на ось, поклади і мою барсетку.

— Може, вже й тюбетейку? — посміхнувся я.

— Ні, тюбетейку не треба.

Коли ми вийшли на вулицю, я очікував, що підемо на маршрутку, але Костя повів мене до припаркованого віддалік темно-сірого позашляховика козирної іномарки. Помітивши мою нерішучість, він сказав:

— Сідай, не хвилюйся. Це машина мого двоюрідного брата. Він же й везтиме.

Костя нас познайомив. Вони, мабуть, були близькі за віком, але Геннадій — так його звали — мав шкіру на лиці, як на старому шкарбані. Лікар сказав куди їхати і машина рушила. Хвилин двадцять вона петляла літньою туристичною Одесою, коли Костя нарешті показав місце зупинки.

— Дякую, Гено. Далі ми вже самі.

Поспостерігавши, як віддаляється машина, Лікар мовив:

— Ми йдемо в лікарню, де лежить мисливець на нас із Ксилантієм… Ну, і в першу чергу, на тебе. Цей заклад у імперські часи називався Лікувальною комісією. У ньому лікували різного рівня бонз — партійних чи господарських. Тепер у ньому також лікуються бонзи. Власне, нічого не змінилося. Тільки збільшився асортимент медичних препаратів. Я тут працював до того, коли ще не перейшов на туристичний теплохід. Мене влаштував мій дядько.

Ми пройшли цілий квартал, поки нарешті вийшли до будинку за кованою загорожею.

Кімната за вхідними дверима нагадувала передпокій режимного закладу з турникетом і службовцем за склом. Костя схилився до «амбразури» і сказав, що на нас очікує лікар Мірошник. Чоловік, уже не «молодий пенсіонер» набрав на телефоні номер і щось промовив у трубку. Дослухавши, що кажуть на тому боці, зажадав аби Костя назвався. Почувши відповідь, поклав слухавку і кивнув на турнікет. Я завважив чіпкий погляд блискучих чорних очей вахтера, який буквально обмацував. Але у нас не було нічого ні в руках, ні в кишенях, окрім мобілок. У коридорі, який нагадував готельний, Костя сказав:

— Ми йдемо до Андрія Мірошника — мого товариша студентських літ. Це я його влаштував на своє місце, коли пішов працювати на круїзний. Тепер Андрій — лікар-травматолог, широко відомий і знаний. Хе-хе… у вузькому колі.

У кабінеті, куди ми зайшли, за столом сидів чоловік, чимось схожий на Костю — таке ж кругловиде обличчя й коротке волосся.

— Радий тебе бачити, Максюто, — сказав господар, виходячи з-за столу.

— Привіт ще раз, — відказав Костя, тиснучи руку. І кивнув на мене: — Це мій друг.

Потиск руки Мірошника, яку він мені подав, нагадував рукостискання Кості.

— Паво, ти скаржився, що не можеш піти у відпустку через те, що не маєш заміни.

— Так ти одразу ж і привів її? — поцікавився Мірошник.

— Та ні, він не лікар. А попрацювати десь із місяць міг би і я. Ну, за контрактом, звісно. Переговори з начмедом — він мене знає.

— Це ти серйозно?

— Авжеж… У тебе закінчиться відпустка, у мене — контракт. Правда, у моїй трудовій книжці, після того, як я звільнився з круїзного, — жодного запису.