Діти Мардука - Страница 77

Раптом у нагрудній кишені Кості почулося вібрування мобільного телефону.

— Алло… — озвався Костя. Якийсь час він слухав, а потім сказавши «добре», вимкнув зв’язок.

— Ксилантій, — пояснив. — Дві години тому він прибув на місце. Отже, має алібі.

— А хіба Ксилантія з вами не було? — запитав я.

— Авжеж ні. Ксило колишній зек і йому можна пришити все, що завгодно. Зараз він — у коханки. Е-е, в одному з містечок неподалік Одеси. Ага, так от: досі вони на тебе полювали, бо ти викрив їхню природу, ну, те, що вони на цій землі — посланці пекла, хе-хе… А тепер їм відомо, що ти до того ж дещо вмієш, зокрема запобігати їхнім акціям. І що зовсім погано для них — твоя здатність усе правдиво описати. При сучасній техніці такий матеріал може розлетітися по всьому світу в лічені години. Тому звіт їм — і не тільки нашим, а й тим чортам, що по всьому світу — доведеться тримати не тільки перед тими, хто ними опікується, а й перед будь-ким із людей. До речі, а як тобі пощастило вийти непоміченим з будинку, який має єдиний парадний вхід?

Замість відповіді я розпустив змійку на сумці і показав бухточку дроту і шворку.

— Дотепно, — сказав Костя. По миті додав з усміхом:. — У тебе природжений талант квартирного злодія. Навіть подбав, щоб не залишити вірьовки після себе! Професіонал, мля!

— Послухай, якщо ти вже так детально знаєш про мене, то чи не скажеш, чим займаєшся ти. Ну, звісно, крім медицини…

Костя ще й рота не розтулив, а я вже збагнув, що цього питання ставити було не слід. Адже я провокував його на брехню.

— Знаєш, на нашій діяльності хоч і немає грифа суворої таємності, але про неї знають тільки ті люди і структури, які звертаються до нас по допомогу. Йдеться про розробку певних сценаріїв. Хе-хе, ну, звісно, не театральних… Але ця тема не на часі. Зараз маємо думати, як сховати тебе.

Раптом я поцікавився:

— А як ти дивишся, якби я причаївся десь у Молдові? Там у мене — друзі.

Костя не поспішав з відповіддю. Він поклав ногу на ногу і так, у позі напівйоги, якийсь час німував. Та нарешті озвався:

— Ідея слушна. Але її треба обміркувати. Потелефонувати кому слід, розпитати про ситуацію. До того ж це матиме смисл тільки у тому разі, якщо ти з жодним із друзів не зустрічався, не листувався і не передзвонювався після того, як опинився в чорних списках темних. Адже там, якщо ти в курсі, зараз червоний режим. При владі — ті ж самі темні. До того ж ідеться про тривалий термін, а тобі зараз треба прилаштуватися на ніч.

— Так, авжеж.

— Є два варіанти: перший — котельня. Там, як на мене, досить затишно. Другий — у однієї моєї приятельки.

У мене вже ладне було вирватися питання: «У Рити?» та я вчасно схаменувся. Натомість сказав:

— У котельні побувало двоє прибульців — твоя руда подруга і той, якого у цьому світі вже немає. Ти не подумав, що ваш із Ксилантієм гладкий друг дитинства може довідатися?

— Руда королева сексу не тутешня, ну, не одеситка. Це я точно знаю. А дідько злиняв у край без вороття. Яким чином Гладун довідається?

— Скажімо, йому присниться, — сказав я.

— Ні, серйозно?

— Куди вже серйозніше… Мерці у людській плоті чим небезпечні? Тим, що вони з деким із земних людей мають зв’язок на астральному рівні.

— Це щось із твоїх окультних досліджень?

— Та, ні. Про це пишеться в теософській літературі. До речі, я не вірю, що руду демоницю підчепив ти, а не вона тебе. Прикинь — у тебе сидить ув’язнений астральний мешканець і саме у цей час ти знайомишся з такою ж жінкою-приходьком. Таких збігів обставин не буває.

— Так а ми ж із Ксилантієм живі-здорові. Якби вона була підіслана, то з нами вже кілька днів тому сталося б те ж саме, що і з Солодким і те, що вони планували скоїти сьогодні з тобою. Нас би повбивали прямо в котельні.

— Доведеться припустити, що не всі прибульці з потойбіччя з’являються у нашому світі через міст споруджений їхніми темними братами. Дехто перетинає кордон самотужки, але між собою вони якимось чином спілкуються. Скоріше за все, через сон. Вона «почула «волання про допомогу і» «побачила» твої координати та зображення.

— Стривай, то виходить, що я злягався з жінкою-мерцем!

— Заспокойся. Кожен з людей до втілення перебував в іншому вимірі чи, як кажуть, на тому світі. Тіло на ній земної жінки. А сутність… Втім, у тому тілі, скоріше за все, дві душі, тільки одна — власниця тіла — пригнічена. Може, коли господарка позбудеться квартирантки, то й тіло її вже не буде таким сексуальним.

— Та хай би вже було як є… — зауважив Костя. — А то наші земні жінки здебільшого холодні.

На мить згадалася остання ніч у Коктебелі: Маріца, місячне сяйво, що проникало крізь незашторене вікно і яке було нам замість покривала. «Холодні ті, які не знайшли свого кохання», — майнула думка. Тим часом мені здалося, що я чую звук «ходиків» — годинника мого дитинства на стіні бабусиної оселі. «Тук-тук, тук-тук» — цей звук виникав у пам’яті завжди, коли я боявся кудись запізнитися. Тепер мені слід було негайно пристати на якусь із пропозицій Кості.

— А хто ця жінка, у якої я міг би перебути? — раптом поцікавився.

— Наша подруга. Ага, не з тих, про яких ми щойно балакали. Вона самітня. Мала чоловіка — моряка далекого плавання, але він одного разу не повернувся на корабель, десь в Александрії в Єгипті. По тому — жодних звісток. Це було років десять тому. Ну, клепалися до неї хлопці. Але вона…

— Гладкий знає, що вона ваша з Ксилантієм подруга?

Поміркувавши, Костя сказав:

— Навряд чи.