Діти Мардука - Страница 62

Годинник на стіні у квартирі сестри показував дванадцяту, дзвонив Костя.

— Мабуть, відсипаєшся? — озвався він.

— Ти вгадав, — підтвердив я. — А що сталося?

— Та тут от електронна адреса, що ти просив… Записуй.

Набравши на своєму мобільнику номер електронної скриньки, що мені дав Костя, та відправивши відеосюжет про напад на нього «Сміттяра», я сказав:

— Уранці ж побував на Лузанівці… Ну, щоб подивитися, що там. Знайшов тільки червону жилетку.

— Я ж казав, що він очухається й кинеться шукати своє житло.

— Ну, а якщо він турист? А Одеса для нього чуже місто… А в кишені — ні копійки… Тоді як йому бути?

— Щоб ти знав, у нього в кишені — тугенько набитий гаманець. І не дрібними асигнаціями… Скоріше за все, то гроші темного.

— Ти переконаний, що Ксилантій не випорожнив йому кишеню?

— Обижаєш, начальнику! Ксила чужого не візьме. Десь заробити в не дуже законний спосіб, він може, а от щоб поцупити чужий гаманець… У нього дід — штунда. Ну, бувай.

Я спускався з пагорба до Куяльницького лиману; у целофановому пакеті лежав сестрин плеєр з касетою, що дав мені Костя, й навушники. Хоч я й «добрав» недоспаного сну, але зміна режиму давалася взнаки млявістю і збайдужінням. До берега лишалося ще хвилин десять і я, одягнувши навушники, увімкнув магнітофон. Всього кількох почутих слів було досить, аби пообпадали з мене безпечність і флегматичність. Я знову перетворився на офлажкованого вовка, в якого навели приціли одразу два снайпери — один — десь зовсім близько, другий — з іншої реальності, але він — другий був страшнішим.

Якусь мить у навушниках вгадувалися звуки котельні: слабкий шум води в трубах; потім рипнули двері, і враз почувся голос Кості:

— Чому ти хотів мене вбити?

Відповів голос незнайомої людини:

— Я не збирався тебе вбивати.

— А це що таке? — знову Костя. — Ти заніс його над моєю головою.

— Я хотів тебе тільки оглушити.

— Навіщо?

— Щоб забрати з собою.

— Навіщо? — допитувався лікар.

— Ти знаєш.

— І все ж — навіщо? — спокійно поцікавився Костя.

— Щоб довідатися, де той сукотник! — Цей голос я вже чув, коли темний гарикнув був на Ксилантія. У ньому було більше ненависті, ніж звуку.

— Який?

— Ну, той, ворог народу, якого ти мусив був викрасти й привезти в указане місце. — Від слів, ні — від того голосу у мене мурашки поза шкірою забігали. Це було моторошно, як жахливий сон.

— Я й доправив, але його ніхто не забрав. Залишати ж непритомну людину обіч гомінкої дороги я не наважився.

— У машині вас було п’ятеро, а мусило бути троє, — сказав темний тепер нормальним голосом. Раптом голос його знову змінився на ревіння: — разом з тим гадом!

— Домовленості про те, скільки нас сидітиме в машині, не було, — сказав Костя. — Отже, ми угоди не порушили.

— Договір був, що роботу виконуєте ти і твій напарник, а не хтось іще.

В’язень розмовляв двома голосами — голосом людини — власника тіла й голосом астральної сутності, недавно ще мерця. Перший був спокійний, другий — лиховісний. Якщо судити з лексики того, хто балакав страшним голосом, то це мала бути істота з не такого вже й далекого минулого. Колись у дитинстві я чув від старого чоловіка слова «сукотник» і «ворог народу». У словах темного я вловив навіть енергетику ненависті, яку «видихав» колись старий з мого дитинства, вимовляючи ці слова.

— Нащо вам той чоловік? — запитав Костя.

— Не твоє діло. Тобі заплатили за роботу, то й виконуй.

— І ця робота називається вбивством… — сказав лікар. — Замалий гонорар, як для такої роботи.

— Що ти мелеш? Яке вбивство? — Раптом голос темного змінився до одержимості: — Той, той… — він не міг підібрати відповідне слово, — потрібен був нам живий!

— Он як… І для цього ви забезпечили мене оцими ліками? — Почулося шурхотіння. Напевне, Костя, діставав коробочку зі шприцом. — Впізнаєш?

— Авжеж.

Раптом лікар погукав:

— Ксилантію, неси Васька!

Рипнули двері, почулося нявчання, яке раптом увірвалося. Якийсь час панувала мовчанка.

— Цього не може бути… — озвався в’язень.

— Чого не можу бути, що препарат, який ви мені всучили, — отрута? То подивися уважніше на коробку й на колір рідини. Адже це ти з твоїм корешом дали їх мені. Чи, може, я підмінив?

І тут темний сказав:

— Я хочу посцяти.

Почувся голос Ксилантія:

— Несподіваний хід думки, га, Котю?

— Принеси відро, друже, — відказав лікар. — Не гоже не виконати останнього бажання. Нехай полегшить сечовий міхур.

По часі почулося дзюрчання, а тоді голос Ксилантія:

— Чим це тхне від твоєї сечі? Копанкою, грядкою?..

— Свіжовикопаною могилою, — сказав Костя. По миті додав: — А тепер — давай, усе по порядку.

Тим часом я вимкнув магнітофон, переліз через металевий бордюр, що тягнувся вздовж шосейки, і, перетнувши дорогу, попрямував до берега. Згадка про вчорашню подію змусила мене зупинитися та поміркувати, до якої групи постатей, вимазаних у чорне, пристати.

Люди, що брали участь у бойових діях Другої світової, свідчать у своїх мемуарах, що снаряди під час артобстрілу ніколи не влучали у вирви від попередніх вибухів. Багато з тих, хто встиг сховатися в них, залишилися жити. Знаючи це, я попрямував до мого вчорашнього лігва. Літнє подружжя — свідки блискавок — з подивом спостерігали, як я застеляю очеретом дві чорні плями на настилі. Було за полудень і сонце пряжило неймовірно.

— На дощ пече, — озвалася жінка.