Діти Мардука - Страница 55

Удар блискавки, як і все, що зі мною сталося останнім часом, не був випадком. Довкола мене, в астральному світі, точиться колотнеча. Дві потуги змагаються: та, що дозволила розкодувати велике пророцтво, і та, яка мала намір ще раз скористатися «формою», а відтак була зацікавлена, щоб про нього — пророцтво не знали.

І тут я завважив, що на лимані не було вже жодної людини, а сонце торкалося обрію на заході. «Та щойно ж тільки перевалило за полудень! — здивувався я. — Куди поділися всі?» Мене немовби хтось підхопив з конвеєрної стрічки, яка називається часом, десь потримав, а потім знову опустив на те рухоме полотно. Кілька годин поспіль події на березі відбувалися без мене. Проте, чорна діра від блискавки свідчила, що випадок таки трапився. Раптом я остовпів, уздрівши таку ж діру, в якій ще попеліло, у тому місці, де мала б лежати моя голова. Отже, мене врятувала сила, яка стоїть над простором і часом, та сила, яка обрала мене для розтаємничення пророцтв, і яка дбала про те, аби мені ніщо не завадило упоратися з завданням.

Усе довкіл свідчило, що у мою «відсутність» пройшла злива. На щастя, одяг, що лежав під целофановою торбинкою, виявився майже сухим. Не намочило й мобільник, схований у черевикові і прикритий жмутком осоки.

Те, що я й цього разу залишився живий, мав завдячувати силі, яка мною опікувалася.

Мене розбудив звук мобільного телефону.

— Це Ксилантій, — озвалося на тому боці.

— Хто?.. — Я все ще грав роль людини, яка не надала значення спілкуванню з випадковими людьми на Лузанівському пляжі.

— Ну, той, що ми познайомилися е-е… Твій номер я взяв у Кості-Лікаря.

— А-а… Мабуть, сталося щось серйозне, що ти о такій порі?..

— Сталося. З Костею — нещастя.

На мить мені перехопило подих.

— Я можу чимось допомогти? — озвався по паузі, намагаючись не виказувати хвилювання.

— Можеш. І більше ніхто, крім тебе. Так каже Костя.

— Але ж я не лікар.

— Не має значення. Де ти зараз — у Києві? Ми оплатимо дорогу й добові. Негайно вирушай.

— Я в Одесі.

— О-о!… Слава Богу! Куди по тебе під’їхати?

— За сорок хвилин будь біля Херсонського скверу, там, де трамваї розвертаються. Бувай.

Годинник на дисплеї мобільника показував третю ночі — час, коли найлегше сховати кінці в воду після важкого злочину. Мою згоду зустрітися з «виконавцем» можна було пояснити чим завгодно, тільки не почуттям самозбереження. Втім, не пізно було ще передумати й не їхати. Але я, немов запрограмований, почав одягатися.

Автомобільний рух, як для такої пори, хоч і був досить жвавий, але жодне авто не спинялось. Нарешті з мороку виринув мікроавтобус-маршрутка, в освітленому салоні якого сиділо з півдесятка пасажирів.

… Я висів з маршрутного таксі за Пересипським мостом і одразу ж помітив у порожньому сквері через дорогу легковик із увімкненими підфарниками. Наблизившись, завважив, що за кермом сидів Ксилантій. Щойно я опинився в салоні, як він натиснув на газ і тільки тоді озвався:

— Дякую, що не відмовив…

— Що сталося? — запитав я.

— Сам побачиш.

Машина — це був той самий легковик, на якому мене кілька днів тому возили «виконавці», — прямувала туди, звідки я щойно приїхав. На великій швидкості вона проминула Ярмарочну, Сьомий Пересип, Лузанівку й виїхала на Миколаївську дорогу, а там незабаром повернула ліворуч і зупинилася на подвір’ї великого багатоповерхового будинку поруч з металевими дверима, на яких при тьмяному освітленні вгадувався напис червоним «Стороннім вхід заборонено». Двері вели в підвал. Я спускався сходами слідом за Ксилантієм і міркував, чи не пастка це. Раптом у мені прокинувся звір. Тепер уже не я, а він оглядав усе довкола.

— Чого ти спинився? — озвався Ксилантій. — Ходімо.

— Що це за приміщення? — запитав я зчужілим голосом.

— Котельня.

«А звідки тут узявся темний?» — мало не вихопилося в мене.

Підвал виявився яскраво освітленим. Тихо працювали якісь прилади. Тим часом звір у мені дедалі навіснішав, здавалося, ось-ось вирветься назовні. За котлом, від якого відходили теплі труби, на канапі лежав Костя — скручений, як його корчі крутили. Уздрівши мене, він став звиватися, немовби виборсувався з рук когось невидимого, але дужого, який ламав його тіло. Ксилантія, що кинувся до друга, раптом спинили слова, мовлені Костиними вустами:

— Ану геть, паскудо! — Проте голос був не Костин.

Ксилантій остовпів від тих слів. Подивився на мене винувато.

— Та ще ж годину тому ми з ним по-доброму…

— То не Костя, — сказав я. Завваживши на виді Ксилантія розгубленість, додав: — Вийди, друже. Е-е, я тебе покличу.

Наші погляди зустрілись і я завважив, як вираз розгубленості в його очах раптом змінився на жах. Він не пішов, а побіг до сходів. На нього-бо подивився не я, а звір, що в мені. А в ньому було зосереджено вселенську лють, яка ховається в кожній людині від закладин світу. Це, власне, зброя, що не дозволяє темним остаточно заволодіти земним світом. Та бувають моменти, як у житті окремої людини, так і в житті цілої нації або й людства, коли та зброя, той приспаний лихою силою вартовий, виривається назовні і тоді очищається нація й людство, самостверджується людина. У багатьох цей інстинкт спить, у декого він непідконтрольний свідомості, а відтак стає причиною гріха й покути за гріх. У мені він ледь-ледь корився моїй волі. Щойно затихли кроки Ксилантія, як з мене вигулькнула чорна сфера, завбільшки з людську голову, і влучила в Костю. Враз заревіло, а я на мить опинився на «горі Броккен», ні — над горою з зіккуратом, троном із людських кісток і жертовним столом. Відчуття присутності було таким правдивим, як і тоді, під час астрального напівсну. Костине тіло раптом виструнчилося. Зникло й моє видіння. Ревіння, а точніше вже — харчання, тим часом тривало, але десь інде.