Діти Мардука - Страница 53

Цього разу я зупинився з протилежного боку від центральних корпусів курорту, неподалік від дороги, що вела на Хаджибеївський лиман і далі на Сьомий кілометр. Незручність полягала в тому, що берег з води був порослий травою, схожою на очерет і її штурпаки встеляли дно. Я обрав цю частину лиману тому, що від міста її відділяла не тільки швидкісна траса, а й металевий бордюр. Кожна людина, яка прямувала до берега, мусила б подолати бар’єр, а відтак була на видноті. До того ж тих, хто користувався цим берегом, було значно менше ніж на центральній частині пляжу.

За мною ніхто не стежив. Хіба що хвіст був магічний чи, сказати б, інформаційно-польовий. Про всяк випадок я вирішив убезпечити відеорепортаж, який зняв на Лузанівському пляжі. Але надсилати його на мою електронну скриньку було б ризиковано. Темні вже проникали в мою квартиру і «копалися» в комп’ютерних теках, деякі файли навіть пошкодили, але у мене зберігалися дублікати на зйомних дисках. Тому я, привласнивши відеосюжету назву «Маріца», надіслав його на електронну скриньку моєї племінниці, приписавши, що файл від мене і для мене. Тепер, якщо зі мною трапиться ситуація, подібна вчорашній, то «речовий доказ» не буде втрачено. Я сподівався з часом обробити його у відповідній комп’ютерній програмі, яка дозволяє багатократне збільшення, і побачити обличчя Сміттярів.

Тим часом повна бездіяльність, а надто неможливість перемовитися з кимось словом, починала мене гнітити. Я став частіше заходити в ропу, міняти грязьові маски. Перед від’їздом в Одесу планував навідатися до моїх друзів у центральну бібліотеку, де торік пройшла презентація книги «І бачив я звірину…» але виразки на обличчі не дозволяли мені цього зробити. Навіть не стільки це, скільки можливий погляд жінки, яка пройнялася ідеєю твору і яка запитала тоді: «А вам не страшно?» Тепер у її погляді мало б читатися співчуття і розуміння причини хвороби. І тут я інстинктивно взяв мобілку і вибрав із списку номерів, телефон заступника директора бібліотеки. На мить розгубився: одного мого слова «Добридень!» було досить, щоб мене впізнали.

— О! Це ж треба! — лунав дзвінкий жіночий голос. — Як ви довідалися, що я збиралася вам щойно телефонувати? Ось переді мною лежить телефонний довідник…

— Справді? Що сталося?

— Та тут якийсь чоловік прийшов. Просив усі ваші книги. Він і зараз сидить у читальній залі.

— Який він із себе?

— Такий собі. У читацькій карточці записався лікарем.

— Так? І що ж його цікавить?

— Заждіть хвилинку…

У трубці почулася розмова. По хвилі знову пролунав дзвінкий голос:

— Це я говорила з завідуючою залою. Читач, про якого я вам щойно казала, просить щоб книжку «І бачив я звірину…» записали йому на абонемент. Я не дозволила. Нехай приходить і читає тут. — Вона мить помовчала, а тоді додала: — Дивно — чоловік, який цікавиться дослідженнями пророчих текстів, і цей ваш дзвінок… Ви з ним що, домовлялися?

— Та ні, — відказав я якомога переконливіше. — Просто потелефонував, аби повідомити, що я в Одесі. Але якщо хоч хтось потягнувся до моїх творів, то просив би вас видати йому книжку. Звісно, в разі коли вона загубиться, я віддам вам мій примірник.

— Гаразд, я зараз скажу. — Хвилину її не було, а тоді вона озвалася: — Коли прийдете?

Я коротко оповів про свою хворобу і що саме вона привела мене в Одесу.

Вислухавши, жінка сказала:

— Ми вас і таким шануємо. Приходьте. Є про що поговорити…

Я пообіцяв під’їхати, як тільки дозволять обставини.

Обличчя гарної жінки, яке весь час стояло перед моїм внутрішнім зором, після того, як ми припинили зв’язок, змінилося на лікареве. Я ще раз переконався, що це справді мудрий чоловік. Він не кинувся в бій наосліп, а заходився шукати причину підстави, в яку його хтось хотів утягти. А вона, як він зметикував, пам’ятаючи, що я письменник, могла бути схована в моїй літературній діяльності. Не вкладалося тільки в голові, чому ця особистість раптом опинилася на «узбіччі».

Вода в лимані здавалася теплішою ніж учора, і я лежав на мілководді, вряди-годи позираючи на свій одяг, де в черевикові був схований телефонний апарат. Якби за мною хтось стежив, то йому не просто було б розпізнати одну з голів поміж десятків замазюканих багном, що де-не-де витиналися з ропи. Але досі на берег ніхто новий не прийшов. Була обідня пора і я вийшов на сухе, щоб з’їсти бутерброд та випити кави, які з собою приніс. І тут озвався телефон. «Чи не Костя?» — майнуло в голові. В Одесі номер мого мобільника знало обмежене коло людей. То виявився Олекса Різниченко.

— Тебе розшукував якийсь чоловік, — мовив він після привітання. — Секретарка Спілки сказала йому, що є такий письменник, але не в нашій організації. Пам’ятаючи, що ми товаришуємо, потелефонувала мені.

— Коли те було? — поцікавився я.

— З ранку. Він ще питав, чи немає, бува, у Спілці якихось твоїх книг.

— Питав, з якого я міста?

— Так. Вона сказала, що ти киянин.

— Нащо вона збрехала?

— Вона чогось вважала, тебе киянином.

«І дякувати Богові!» — подумав я.

— Що то за один? — запитав Олекса.

— Хтозна… Може, сплутав мене з київським однофамільцем… Той справді там мешкає, тільки його звати Володимиром. Нас часом плутають.

— А-а… Ну, бувай, бо по мобілці не дешево дзвонити.

Отже, Костя з самого ранку подався з’ясовувати мою особу. Спершу розшукав офіс Спілки письменників, тоді звернувся до бібліотеки. Спонукала його до таких дій інформація, отримана при допиті темного. На мить я поспівчував Кості, адже докопатися до істини і не втратити здоровий глузд у цій ситуації було неможливо. А він, як свідчила його поведінка, звик мати в усьому ясність. Навряд чи темний «розколовся» зовсім, але те, що лікар пустився на пошуки моїх книг, свідчило, що він таки дещо висвітив. Авжеж, Костя не лукавив, сказавши, що інформація, отримана від Чистильника, стосується більше мене ніж його — Лікаря.