Діти Мардука - Страница 153

153

— Скільки ти вже нарахував? — поцікавився Костя.

— Двісті п’ятдесят, — відказав я.

Минуло ще чверть години, коли у черзі людей з сумками я раптом побачив літнє подружжя — чоловіка у червоній сорочці, який тягнув валізу на коліщатках, і жінку у зеленій кофтині. Вони були чи не єдині, хто на нас, а точніше на мене, подивилися. Коли ж пара наблизилася, то я опинився уже в знайомих частотах і в мені тієї ж миті виник звір. Хоч кольору їхніх очей не було видно, але я знав напевне — вони жовті у чорну цяточку. Поза всяким сумнівом, на судно зайшла пара темних. А те, що чоловік тягнув велику валізу, а жінка несла об’ємисту сумку, свідчило про те, що вони не туристи, а пасажири, які покидають Україну.

— Червоний і зелена… — сказав я тихо.

Костя, діждавшись, коли пара пройде вглиб палуби, пішов назирці. Скоро він повернувся і сказав, що знає в яку каюту вони зайшли.

— Це темні чи діти Мардука? — поцікавився.

Я сказав, що темні, і продовжив лік тих, хто наближався до трапа; вже стало видно кінець черги. Тим часом Лікар здався мені якимось неуважним… Вервечку туристів замикала молода білявка. Мені вона здалася знайомою. Коли ж жінка ступила на палубу, до неї підійшов Костя. Вони про щось погомоніли і він повів її далі. Раптом я згадав: це була донька колишньої Костиної викладачки, з якою ми колись «чаювали» в його каюті.

Наближалося надвечір’я. Судно пливло курсом від Варни до Стамбула. Ми з Лікарем стояли на верхній палубі на носі, куди не заходили туристи. Він озвався:

— Учора дзвонив Михайло Гнатович. — Помітивши, що я не второпаю, про кого йдеться, пояснив: — Ну, історик — Курис.

— А-а.

— Казав, що відбулося чергове засідання комісії з безпам’ятьків. Там вирішили залучити до їхнього гурту й тебе.

— У мене інші плани, — відказав я.

Мені здалося, що Костя по цих словах зітхнув з полегшенням.

Якийсь час ми стояли мовчки. Та несподівано у мене вихопилося:

— Як звати дівчину, яку ти зустрів під час посадки в Одесі?

— Оксана, — мовив Лікар. — Це донька Людмили Федорівни. Пам’ятаєш — медичка?

— Судячи з того, що вона вже вдруге на судні, — у вас із нею щось серйозне? — зробив я припущення.

— По суті я її не знаю. Поки що утримаюся від серйозного кроку. Мені вже не стільки років, щоб двічі ходити до загсу: ну, спочатку по шлюб, а потім — по розлучення. Ось ти, скільки років знав Маріцу, перш ніж повінчатися?

Я сказав, що десять і що мій випадок особливий; він не може бути прикладом для інших. Подумки прикинув, що дівчина, як казала її мати, у цьому році закінчила ординатуру, отже, їй десь років двадцять сім-двадцять вісім.

«Боже, дай Кості душевного спокою й любові!» — майнуло в голові. Я також подумав про Ксилантія, якому зіпсували життя діти Мардука, і про Бакса. «Дай, Боже, і їм знайти свій затишний куточок у житті!», — попрохав я в Господа.

І тут до ледь чутного гудіння двигуна і плюскоту хвиль за бортом долучився звук мого телефону. Я увімкнув його на гучність.

— Алло, — почувся баритон редактора. — Уже кілька разів наМагаюся до вас дістатися, але щораз чую одне: «Абонент перебуває поза зоною досяжності». Ви, мабуть, десь далеко? — Оскільки я не поспішав відповідати, він провадив: — Комісія з «непомнящих» пропонує вам стати її членом. І це не на громадських засадах. Ну, грошенята з бюджету виділяють.

— Дякую, — відказав я, — але у мене є робота. І чого раптом у вас там вирішили, що я буду на своєму місці?

Якийсь час на тому боці не відповідали та, нарешті, почулося:

— Дещо нам розповів Курис.

— Не знаю, про що він вам казав, але я не готовий змінювати свої плани?

Знову запала мовчанка, по якій почулося:

— Послухайте, справа на стільки серйозна, що не зайве нагадати вам і про обов’язок патріота.

— Справді? А хто такі патріоти? Не поспішайте з відповіддю, я вам скажу, хто вони. Це ті, що змінюють владу одних злодіїв на владу інших хапких на руку, і на якийсь час мають від того моральну втіху. Але тільки на якийсь час, бо, зрештою, їх і самих починають винищувати.

— На цей раз мова йде не про злодіїв, а про щось значно гірше, — у басовитому голосі редактора вчувалася прикрість. — Але якщо ви…

І тут я відчув щось схоже на докори сумління. Чоловік-бо все збагнув.

— Стривайте. Дійдемо такої згоди: я буду у вас за консультанта на громадських засадах. А оскільки моя служба пов’язана з відлучками з міста, то триматимемо зв’язок по телефону. Я приїздитиму, як тільки виникне потреба; але перед тим ми маємо домовитися.

— Ну, що ж. Хай так, — відказав редактор, як мені здалося, з полегшенням у голосі.

Костя, який усе чув, сказав, щоб я поцікавився, як справи в інших областях. Я запитав і почув у відповідь:

— Так само, як і тут. Поки що — на стадії формування структури, яка чимось нагадуватиме міністерство чи комітет. Бувайте.

Раптом у мене вихопилося:

— Заждіть… А Курис знову ходив у профілакторій до безпам’ятьків?

— Ні, цього разу збиралися тільки члени комісії.

— Він що, розповів усій комісії про нашу з ним зустріч?

— Ні. Тільки мені. Щоправда, при тому був Олег.

— Гаразд. Дякую. Тепер бувайте.

РОЗДІЛ 26

У редакції, поріг якої я переступив, крім господаря, було ще семеро — шість чоловіків і одна монахиня. З протилежного боку від столу редактора сидів Курис — історик.

Один з тих, хто був ближче до дверей, підвівся і, наблизившись до мене, сказав притишено:

— Пробачте, у нас нарада. Не могли б ви завтра?.. — це був Ігор, він простягнув мені візитку. — Ось тут телефон, спершу як іти, подзвоніть. — За мить підвів очі, на його обличчі з’явився подив. Під козирком кашкета він розпізнав рожеві плями на моїй лівій щоці.

153