Діти Мардука - Страница 15

Стілець навпроти Ольги Миколаївни й Наталії, напевне, був призначений для мене. Несподівано пройняло щемким почуттям ностальгії, але не за краєм на півдні, де я народився й виріс, а за першим коханням, яке там спізнав. Дівчину звали Клавою і вона мала таке ж чорне волосся, як у Наталії, і чорні ж і глибокі, як безодня, очі. Нам було тільки по сімнадцять, а мені тоді здавалося, що ми щойно зустрілися після тривалої розлуки. Колись нас вихопили зі свята й розлучили на цілих сімнадцять літ. І ось ми знову на святі, але на цей раз у земному світі. Та настрій солодкої ностальгії враз пропав, щойно я угледів серед гостей сатаниста. «Хто з новеньких його покликав? — подумав я. — Це ж не збори».

Коли випили вже наступну чарку, я раптом завважив, що немає третьої новобранки. Але крім мене ніхто на те, здається, не звернув уваги. Раптом озвався мій заступник:

— Пані Алісія прийде пізніше.

Щойно він те промовив, як у коридорі почулися кроки й по миті з’явилася Бамбула у супроводі одного з членів Спілки. На ній була шовкова салатного кольору сукня, яка нівелювала небажані обриси постаті й водночас уберігала тіло від спеки. Прозаїк, який ніс її торбинку, був сухорлявий, високий, весь у ластовинні.

— О! — вигукнув Андрушків. — Хто до нас прийшов!

— Хай дарує гонорове товариство… — сказала Алісія ґречно. — Не завжди виходить бути пунктуальною.

Вона підійшла до Андрушківа, який сидів праворуч від мене, пригорнулась до нього й сказала:

— Сергію, дозволь я сяду біля нашого літературного батька.

— Авжеж, авжеж, — погодився Андрушків, забираючи свою тарілку та пересідаючи на вільний стілець. — Сідай, щиглику, біля нашого літературного пахана.

— Ви не проти, якщо я — одесную від вас? — запитала Алісія.

— Ні, не проти, — відказав я, кладучи подумки руку на звіра в мені, який зіпнувся на ноги, щойно в приміщення увійшли Алісія і рудий.

— Літературний батько, пахан… Так виникають культи, — зауважив хтось із письменників.

Тим часом супутник Алісії подав їй торбинку і вона витягла з неї кавал добре запеченої кров’яної ковбаси, шмат сала, овочі і дві пляшки горілки, одна з яких — літрова була закоркована кукурудзяним качаном.

Обличчя мого заступника при виді принесеного стало розчуленим.

— Володю, — озвався він до Куценка, — постав шампанське та налий нам отого, що заткнуте качаном.

— Ну, це за бажанням, — зауважила Ольга Миколаївна. — Я питиму шампанське.

— Хто ще — шампанське? — запитав Куценко і налив у келихи Ользі й Наталії.

Скоро вентилятор під стелею, який хтось увімкнув, став збивати коктейль із запахів шампанського, самогону, часникового духу кров’янки, зауважень і реплік, здебільшого не пов’язаних між собою. Гостина, яка розпочиналася як свято душі, поступово оберталася на звичайне застілля. Письменники почали «скидати мантії»: почулися кпини. Мені ставало дедалі ніяково перед новенькими за не зовсім коректні зауваження моїх колег щодо один одного. А може, бентежило те, що я раптом помітив на всіх трьох ознаки астральної жінки. Втім, без жодної грішної думки… І тут я розгубився. Такі ж самі ознаки було знати й на письменникові, який прийшов з Алісією. «Що за нісенітниця! — подумав я. — Такого не може бути. Він чоловік, до того ж без жодної феміністичної прикмети».

Звір у мені, напевне, так не думав. Він невідривно дивився моїми очима на його малинового кольору шведку, яка висіла на кощавих плечах. Я крадькома почав спостерігати й за іншими, але в жодного не завважив нічого подібного. Чоловік тим часом переглянувся з сатанистом Дрижченком і вони вийшли в коридор. Сатанист хоч і скидався на дебелу тітку, проте ознак астральної жінки на ньому не вгадувалося. Чому ж тоді цей, рудий?..

Куценко взяв пляшку і, висмикнувши качан, почав наливати в келишки.

— А чого тільки по три буль-буль? — обурився хтось.

— Бо вона міцна, — відказав Куценко. — Декому вже в голову вдарило. Варнякають казна-що.

«Може, й мені ото в голову…» — подумав я. Досі астралку, в більшій або меншій мірі, нагадували самі тільки жінки; жодного випадку її аналогії з чоловіками пригадати не міг.

І тут сталося дивне. Я немовби опинився під самою стелею, поруч з вентилятором, і побачив усе застілля, але не звичайне. Постаті були укутані в чад, газ чи туман… Тільки Наталка й Ольга сходили прозорим світло-жовтим сяйвом, на яке проте час від часу накладався каламутний серпанок когось із сусідів. Побачив і свою постать, оповиту брудним «туманом», і Алісії, яка ледь угадувалася, немовби ховалася всередині велетенського рудувато-чорного опала. Раптом «погляд», який концентрувався на застіллі, щось немовби перемкнуло і я побачив усю споруду будинку, кожен його закуток. Проте робочий день наближався до кінця і всі кабінети були замкнені. Тільки біля чоловічого туалету стояли рудий і сатанист та про щось жваво сперечалися. Про що саме, мені не дано було почути. Коли ж «погляд» знову перемкнуло на застілля, то я від несподіванки, сказати б, отетерів. У моєму службовому кріслі сидів колишній генерал КДБ Гарба, а навпроти, у кріслі мого заступника — майор Бутко. Він був, як живий і на його обличчі вигравала загадкова посмішка. Це скидалося на розмову чи вказівку зверхника — генерал говорив, майор слухав. Вираз обличчя в генерала, як і за життя, був сухувато-офіційний, а сивий бобрик над чолом свідчив про його військову приналежність. Якби ці двоє привиділися б мені в кабінеті Гарби, куди мене колись викликали на «допит-профілактику», то я подумав би, що маю справу з картинкою астрального світу, яка наклалася на мою реальність. Але ж вони сиділи в кріслах керівників письменницької організації і, судячи з усього, їх ніхто, крім мене, не бачив. І тут я відчув, що до мене хтось доторкнувся.