Діти Мардука - Страница 139

139

Раптом спитав:

— Маріцо, твій опівнічний дзвінок тоді був справді продиктований бажанням поділитися радістю з приводу виходу у світ збірки віршів? Чи, може, якісь інші мотиви, ну, наприклад, через те, що до книжки увійшли поезії, написані в Коктебелі?

Вона якийсь час лежала, не озиваючись. Я вже подумав, що у гомоні пляжу й тигипканні чайок вона не розчула моїх слів, та ось почув:

— Тоді знімала трубку і набирала твій номер, ніби й не я, а хтось інший. Але спочатку на мене накотилася хвиля споминів, немовби ми лежимо у твоєму ліжку в Коктебелі під синім марселіном, а в кімнаті пахне вином. Сумнів, чи правильно я зробила, виник тільки по тому, як у трубці почувся твій заспаний голос. Я й зараз не второпаю, що мною рухало. То була якась містика.

— Містика, сонечко, це неусвідомлена реальність. Ну, довкола нас існують події і об’єкти, котрі нам не дано побачити чи почути, але які впливають на нашу свідомість, нашу поведінку і, зрештою, на долю. Те, що ми зараз лежимо неподалік від центру вселенського кохання і вроди, також містика. Принаймні для мене… — Я вже збирався оповісти Маріці про всі переслідування, провокації й поневіряння, та раптом майнуло в голові, що думки, а надто оповіді про погане мають властивість притягувати аналогічне. — Натомість сказав: — Тоді, у ніч з тридцятого квітня на перше травня біля тебе стояла Вальпургія; вона ж і взяла твоєю рукою трубку.

— Це теж богиня?

— Ні, свята католицької церкви. Але давай просто полежимо, послухаємо шепіт хвиль, крики чайок, як тоді, на пляжі Будинку творчості письменників.

Пригрітий сонцем, я починав куняти, але в сон мене щось не впускало, десь так, як бувало, коли я опинявся на межі з астральним світом. Мені ввижалися очі, жовті у чорну цяточку, як у Бамбули чи Свистопляса, котрий помер у Лікарні. Мій погляд окидав берег і в кожному гладкому пляжникові я впізнавав Володьку-Валтаса. Причиною була «пампушка», котра лежала неподалік, а точніше — її образ, що карбувався в моїй свідомості. На мить я знову відчув себе у в’язниці, яка була довкола мене всюди, де б я не опинився — на велелюдній площі чи на власній кухні.

Наступного ранку, щоб не зустрічатися з єгиптянами, я повів Маріцу на інший пляж — той, що поблизу пірса. Ми стояли на мокрому піску і піна прибою лоскотала нам ноги. Тим часом до одного з прогулянкових катерів, що похитувався на хвилях біля причалу, наближалася вервечка людей із сумками й кофрами на коліщатах. Їх було дванадцять осіб. Раптом я впізнав «пампушку»; слідом за нею дріботів той, з якого я вигнав сина Мардука. Це була група єгиптян. З усього, вони покидали Пафос. Незабаром катер з ними відчалив і поплив до невеликого білого корабля, що стояв на якорі у півкілометра від берега. Такі кораблі виготовляють на спеціальних верфях для корпорацій або багатих людей. На ньому вгадувалася лише одна постать. З наближенням катера з єгиптянами до борту судна там відчинився люк і звідти висунули сходи. Посадка тривала всього кілька хвилин. Майже одразу ж корабель зрушив з місця і взяв курс на захід. «Ось і все, — майнуло в голові. Я подумки перехрестився. — Дванадцять темних для такого містечка, як Пафос, забагато». Швидкість білого судна була велика, бо незабаром воно обернулося на маленьке суденце, а ще за чверть години геть зникло з горизонту.

Тим часом сонце почало припікати і я витяг з торбинки тюбетейку.

— Нащо ти її одягнув? — поцікавилася Маріца.

— Остерігаюся сонячного удару.

Вона подивилася скептично.

— Ти хоч знаєш, що це таке?

— Авжеж. Звідав — у студентські роки. Ми грали у волейбол на пляжі, як раптом я відключився. Потім пам’ятаю якийсь різкий запах і обличчя незнайомого чоловіка над собою. То був Лікар, якого привели з пляжного медпункту мої друзі. Він повернув мене до тями з допомогою нашатирного спирту і сказав, що зі мною стався сонячний удар; виписав направлення в Лікарню, де я пробув тиждень.

— І які наслідки по тому?

— Жодних. Та з часом я завважив у собі дещо дивне. Хоча це може бути й не від сонячного удару. Але щораз, коли те дивне траплялося, я повертався думкою до дня, коли зі мною стався удар. Нічого подібного, яке трапилося б до тієї події, згадати не міг.

— Що ти маєш на увазі?

— Я став угадувати поганих людей. Точніше — дуже поганих, людей без табутивного бар’єру. Потім, коли почав займатись езотерикою, довідався, що вони мають і назву — «темні». Про них було відомо учителям окультних знань із давніх давен, відколи існує людство. Щойно я опиняюся поблизу такої істоти, як у мені вмикається «датчик», котрий ураз ідентифікує людину — чоловіка, жінку — потворну чи красуню з темною сутністю.

— Он як, — посміхнулася Маріца. — Отже, десять років тому, у Будинку творчості письменників ти не розгледів у мені темної істоти.

Замість відповісти я її пригорнув. І тут з торбинки почувся звук Маріциного телефону.

Я відійшов у бік, а вона щось довгенько балакала молдавською мовою. Нарешті помахала мені рукою, пояснила:

— Мама дзвонила. Я сказала, що все ще перебуваю на круїзному судні.

Ми пообідали в одному з гомінких ресторанів, смуга яких тягнулася вздовж пляжів. Я збирався пересидіти там полуденну спеку під тентом за кухлем пива, але Маріца повела мене знову на берег.

— Від сонця ховатимемося у воді, — сказала. — Коли ще доведеться побувати на морі?

Я очікував, що вона щось скаже про сина, адже він мешкає зараз у її батьків, але вона не озивалася. Тему обходять мовчанкою найчастіше тоді, коли відчувають загрозу тому, кого стосується тема. Досі так було, я і сам боявся згадувати про хлопчика. Діти Мардука багато років шукали в мені больову точку. Але ж зараз їх немає.

139