Діти Мардука - Страница 137

137

— З потойбіччя, — поправив я. — У край без вороття я їх відправляю.

— Ну, може… А ти кажеш, що я руйную економіку корпорації. Не гніви Бога!

— Так а як же вони без тебе досі існували?

— Тоді були стабільніші часи. Люди купували путівки, щоб провести відпустку святково. Тепер багато хто купує їх, щоб зробити ноги — з Лівії, Єгипту, України. А утікають здебільшого особини без табутивного бар’єру чи, як ти кажеш, темні, ті, яким уже нічого втрачати. У них що, спрацює совість, коли треба буде очолити або й замочити когось із нас? Надивився я на цих мармиз за своє життя! Твоя правда, у людстві часами накопичуються шкідливі клітини і воно їх відторгає, а я б сказав так: переміщає з однієї ділянки свого тіла на іншу. Спрацьовує закон збереження зла: зло не зникає й не виникає, а тільки переходить з одного місця на інше. У-у, гади! Це якби можна було створити резервацію, куди б людство скидало цю негідь.

— Розслабся, — порадив я. — Це в тобі фантомний біль прокинувся — пригаси його. Період спокою наближається. На судні зараз — жодного темного. Я це до чого? Плавуче місто тиждень-півтора зможе обійтися і без психолога.

Лікар якийсь час не відповідав, та нарешті озвався:

— А твоїй жінці що, не сподобалося тут? Он люди які гроші платять за круїз!

— У нас на цю тему мови не було. Це моя забаганка. Я хочу позасмагати з нею на пляжі Кіпра. Сподобався мені той край.

— Чи не там, де зійшли шістдесят темних з Єгипту?

— Так. У Пафосі.

— Гаразд. Я побалакаю з капітаном. Гадаю, можна так зробити: цього рейсу ми вас висадимо на Пафосі, а заберемо через вісім діб, на другому круїзному колі.

РОЗДІЛ 20

З порома, який причалив до пірса, зійшло кілька сотень туристів. Поки екскурсоводи збирали гурти за темами екскурсій, пором відчалив і поплив до судна, яке стояло у кілометрі від берега, по нову групу.

— Спочатку виберемо пляж, а вже тоді шукатимемо житло, — сказав Макар.

Ми з ним ішли попереду; я тягнув валізу по мощеній пласкими вапняковими плитами стежці. Маріца з Ритою позаду нас про щось гомоніли. Макар казав, що він тут не вперше; разом з кількома охоронцями вони, бувало, супроводжували керівників корпорації. Ліворуч, на відстані ста кроків від смуги прибою, тягнулися будинки готелів, з усього, недавно споруджених, з клумбами барвистих квітів і мощеними рожевим вапняком доріжками.

— Це наймиліше і найспокійніше містечко, в якому мені випадало колись пожити. Тут я забував усі прикрощі, навіть те, що був невільником.

Раптом мені спало на думку, що після висадки шістдесяти мафіозі з Александрії, світлий егрегор міста може потьмяніти. Коли я сказав про це Макару, він відповів:

— Не думаю, що всі вони осіли у Пафосі. Десь сорок-сорок п’ять їх розлетілися у всі кінці світу. Дехто ж справді оселився на острові, а дехто вже раніше мав тут житло. Закони дозволяють чужоземцям купувати на Кіпрі нерухомість.

Тим часом я завважив, що рельєф і природа нагадували Крим. Віддалік від моря виднілися гори, порослі густою рослинністю, а ближче до берега — місто, до якого було метрів вісімсот, також усе в зелені, — вгадувалися пальми й зелені свічки кипарисів. Ми проминули три пляжі, які мало чим відрізнялися від ялтинських чи алуштинських, тільки значно менші і людей було на них не багато.

— Зупинимося на цьому, — озвався Макар, звертаючи з кам’яної доріжки. — По-моєму, тут чистіше і менше пляжників, хоча ще зовсім рано. До того ж цей клапоть берега нагадує мені Лузанівський. Ага, якщо ви з Маріцою не надто грошовиті, то можна обійтися і без шезлонгів. Он більшість людей лежать на рушниках, а є й такі, що — прямо на піску. До речі, це корисно хворим на суглоби. Там якась еманація цілюща сходить від піщинок.

Ми, скинувши пляжні капці, зайшли в піну прибою по коліна, наскільки дозволяли шорти.

— Ну, а тепер, — сказав Макар, — житло. Готелі, що тягнуться вздовж берега, — п’яти — і чотиризіркові — відповідні й ціни в них. Ті ж, що в місті, а це не більше кілометра звідси, тризіркові. Різниці в сервісі майже немає. Зате ціни значно нижчі. Тільки й незручності, що відстань до пляжа.

— У що це нам обійдеться? — поцікавилася Маріца. Я й не помітив, як вони з Ритою наблизилися.

— Гадаю, тисячі півтори зелених вистачить. На двох.

Маріца подивилася на мене запитально.

— Нормально, — сказав я.

— А тепер поведу вас до житла, де сам зупинявся, коли бував тут по роботі.

Макар вийшов на кам’яну доріжку і босоніж пішов у бік міста, тримаючи в руці сандалі. Обабіч траплялися пальми, формою схожі на велетенські ананаси, невідомі мені кущі й гостроверхі кипариси. З боку міста на доріжці почали з’являтися поодинокі постаті, яких ставало дедалі більше. То до моря поспішали туристи.

— Сніданок закінчився, — пояснив Макар, кивнувши на людей попереду.

Макар довгенько балакав з господарем готелю — невисоким головатим чоловіком у строкатій сорочці й білих шортах. З усього, вони були знайомі. В їхній розмові вгадувалися англійські, російські і ще якісь, незрозумілі, слова. Нарешті він звернувся до нас з Маріцою:

— Готель вам обійдеться всього у тисячу сто доларів. Це проживання і вісім сніданків та вісім вечерь. Обідатимете в якомусь із кафе на березі.

Я кивнув на знак згоди, після чого Макар сказав, що пан Андреас Софоклеас зараз поведе нас у наш номер, де ми з ним і розплатимося. За мить він додав:

— Ага, час сніданку ще не закінчився і ви зможете поснідати.

Кімната виявилася не набагато більшою від каюти на кораблі. Коли господар вийшов, Макар озвався:

137