Діти Мардука - Страница 130

130

Перед вечором до медпункту зайшов капітан. Вони з Лікарем про щось погомоніли і капітан вийшов. По хвилі у двері постукали і в приміщення зайшли троє єгиптян, що були на бенкеті. З ними «увійшов» і дух копанки. Один — лідер, який відкрив зібрання перед бенкетом, другий — невисокий широкоплечий чоловік з великою головою; вони підтримували худого, який намагався «очолити» Костю. При вигляді цієї трійки Лікар пополотнів. Він подивився на мене поглядом, у якому вгадувалася паніка. Очевидно, капітан не сказав, хто саме зайде.

Костя поцікавився у чорнолицього, що сталося. Це все, що я зрозумів з їхньої розмови англійською. Вони говорили кілька хвилин. Костя показав хворому, щоб він зняв сорочку, але підходити до нього не наважувався. Здавалося його бентежило кощаве тіло, обтягнуте жовтою, як у мерця, шкірою.

— Не бійся, — озвався я. — Він тебе не з’їсть.

Лікар узяв стетоскоп і став слухати грудну клітку, а потім спину. Щось запитав у хворого, той відповів двома короткими словами. Тоді Костя почав ставити різні запитання різними мовами, на які отримував одну і ту ж відповідь. Нарешті заговорив до друзів «кощія». Але вони, судячи з виразів на лицях, нічого не могли сказати.

— Послухай, — звернувся до мене Костя. — А цей, схоже, уже порожній.

— Я знаю, відказав я.

— З яких пір? І в кому він тепер?

— Нас це не повинно хвилювати.

— Ти переконаний?

— Авжеж.

Костя підсів на диван до двох єгиптян, що привели свого товариша і довгенько з ними балакав. Нарешті вони пішли, підтримуючи худорлягу з обох боків.

— Я порадив покласти його на обстеження до психлікарні. Сказав, що у нас, в Україні, останнім часом з’являються люди, які геть позбулися пам’яті. Чи це хвороба, чи якийсь нервовий комплекс, досі ніхто не знає. Але через те, що у них немає пам’яті, а відтак і життєвого досвіду, від них буває велика шкода, надто в період, коли обирають владу. Вони віддають голоси кожному, хто більше збреше.

— А що він за один?

— Кажуть, працював звичайним клерком у якійсь великій компанії, а потім раптом статки компанії стали пухнути, як на дріжджах. Згодом хтось проаналізував, що прибутки приносили його проекти. Незабаром він став урядовцем високого рівня. Він би й до Президента дійшов, але завадила революція. — Раптом Костя запитав: — Як це сталося?

— Що саме?

— Ну, отой здохляк позбувся приходька?

— Не знаю, — відказав я, підводячись з-за столу. — Піду, попрацюю над романом.

Коли я вже був біля дверей, то почув:

— Постривай-но, мені також пора. — На палубі Лікар сказав: — Щось ти темниш, друже? Ну, щодо тієї мумії.

— Та нічого не темню. Він зараз у краї без вороття. Я не хотів про це казати в медпункті. Коли ми вийшли з бенкетної зали, ви з капітаном пішли в його рубку, а я залишився на палубі та оглядав темну смугу по правому борту від корабля, то все був острів Кіпр, а ми пливли паралельно. І тут судно стало повертати праворуч, обгинаючи сушу з півдня і не наближаючись. Я вже збирався вимкнути диктофон у нагрудній кишені куртки, який працював з самого початку бенкету, та піти до себе, як раптом у мені спрацював мій датчик на приходьків. Я вчасно озирнувся — у трьох кроках стояла мумія і дивилася ніжно-ніжно, жовтими в чорну цяточку очима. На мене раптом накотилася хвиля спокою. На мене, а не на мого охоронця — він спрацював блискавично. Не встиг син Мардука зробити й кроку в моєму напрямку, як чорна блискавка влучила йому в сонячне сплетіння. Він поточився й осів на палубу. При цьому промовив скоромовкою кілька фраз, але не мовою, якою єгиптяни спілкуються між собою, а халдейською, ну — ті ж самі, відомі й тобі, ретрофлексні звуки. До нього враз підскочили подільники по уряду; двоє з них чули що він щось сказав. Подивилися на мене, показуючи на вуста, але я показав, також жестом, що не тямлю, про що він казав. Тоді вони підхопили ті «мощі» й занесли в залу. Я також повернувся до бенкетного столу, але не за тим, щоб поспостерігати, а щоб сісти, бо сили у мене тільки й зосталося, аби дійти до стільця. Я ще не знав, чи правильно роблю, коли наливав собі повний келих бренді. Відтак доїв м’ясо і все, що залишалося на тарілці. І вже за чверть години відчув, що сили повертаються. А єгиптяни, посадивши засушеного на його стілець, продовжували веселощі. Я так зрозумів, що вони мали його за такого, хто перебрав. Серед пісень, які вони співали, була й наша, радянської доби.

— Ти переконаний, що він поміж єгиптян був один? — запитав Костя.

— Переконаний.

— А що він молов перед тим, як ти його вигнав з нашого світу? Ти уже встиг перекласти?

— Авжеж. Я одразу пішов у каюту і під’єднав диктофон до комп’ютера. Перекладач з халдейської видав таке: «Маг», «повернення немає», «Ерешкігаль», «твоя милість». Там є ще кілька слів, яких перекладач не подужав. Схоже, худорляга просить богиню краю без вороття прийняти його в своє царство мертвих.

РОЗДІЛ 17

Спиртне і їжа лише частково поповнили енергію, втрачену мною при зіткненні з приходьком. Я відчувався кволим не тільки фізично, а й творчо — по декілька разів перечитував якийсь із абзаців роману, щоб виправити стиль. Тим часом уже була вечірня пора. Озвалося корабельне радіо; воно повідомляло, що вранці судно заякориться в бухті порту Пафосу — найдревнішого міста острова Кіпр. Пропонувалося туристам записатися в туристичні групи. Серед них була й група, яка вирушить на місце, де колись стояв один із найвеличніших храмів — храм Афродіти — богині вроди та любові. Саме тут, за легендою, вона вийшла на берег. «Пафос — це дивне мальовниче місто: найчистіше море, тісні вулички, місця для лову риби — все це на тлі прекрасних мальовничих гір, покритих густою рослинністю й сосновими лісами», — линув по радіо монотонний жіночий голос, який мене заколисував.

130