Діти Мардука - Страница 125

125

Раптом з диктофона почувся шум дверей, що відчиняються — то зайшли в палату ми з Лікарем. Син Мардука замовк. Скоріше за все, він збирався навести приклади державних утворень не такого вже й далекого минулого, які пам’ятав господар тіла, в якому він селився. Далі почулися окремі фрази Кості й медсестри, а невдовзі — лемент Свистопляса.

Це був останній фрагмент діалогу двох прибульців у людських тілах. Я не вимикав комп’ютера, бо збирався покликати Костю, аж раптом він увійшов сам.

— Послухай, що ти гуму тягнеш? Хлопці старалися, накрили поляну, все чин-чином.

Замість відповіді я підвівся з-за столу і показав йому на моє місце. Сам пішов у ванну кімнату і ввімкнув електробритву.

Коли ми вже йшли до каюти Ксилантія й Бакса Костя сказав:

— Після того, що я прочитав і прослухав, у мене на душі розвиднилося. Перевертні — в занепаді. Але ж які падли!

— Ти про кого?

— Ну, не про дітей Мардука, а про тих із наших, земних, — Валтасарів і Свистоплясів — псів двоногих. Це ж треба! Іди вгадай, хто є хто. З ким можна мати справу, а від кого слід тікати як від чуми.

— Вгадати можна, хоч і не завжди, — сказав я. — Треба тільки знати рік народження такої істоти і роки, коли у земний світ приходять браковані сутності. У такі періоди найчастіше народжуються валтасари і свистопляси — істоти з прикметами собаки. До речі, у ці ж періоди у наш світ приходить і доволі всілякого роду збоченців, покручів, що тільки оболонкою нагадують людину.

— Ти маєш на увазі підарюг?

— І цих також. Здебільшого ж це покручі на плані свідомості. Розпізнати їх неможливо, доки вони не отримають владу над людиною.

У каюті, куди ми зайшли, пахло сумішшю наїдків, від смаженої риби до копчених ковбас. Рита з Баксом сиділи на дивані, а Ксилантій покладав на оселедець, обкладений цибулею і политий пахучою олією, листочки петрушки.

— Коронна страва Ксилантія, — зауважив я.

— У нього дід був рибалкою, — сказав Лікар. — Аж у нейтральні води заходили на баркасі по скумбрію й оселедець… Ксила виріс на рибі.

Тим часом, уздрівши нас, Рита і Бакс пересіли з дивана за стіл, а Ксилантій розкупорив пляшку рому.

Випили без тостів і цокання. Костя тільки сказав: «За нас».

У мене розбігалися очі від наїдків: чому віддати перевагу, і я длубнув виделкою в одну із дольок оселедця, а потім поклав собі ще кілька кружечків цибулі з тієї ж продовгуватої тарелі.

— Це ти мудро вибрав, — зауважив схвально Ксилантій.

— А таріль на оселедець та ж, що в котельні була? — поцікавився я.

— Ти спостережливий, — сказав Ксилантій. — Вона сама.

Рюмка рому подіяла швидко. На мить мені здалося, що навпроти сидить не кругловида жінка з русявим волоссям, а темноволоса з тонкими рисами обличчя й закличними іскринками в чорних очах. Це був слайд пам’яті, який тільки на мить наклався на Риту. Але після нього я відчув щось схоже на докори сумління: адже минуло більше місяця, як я не давав про себе знати Маріці. Після другої чарки здалося, що я кудись поплив. Як згодом виявилося, ром був дуже міцний. За звичай його розводять содовою. Мабуть, щось подібне відчував і мій сусід праворуч Ксилантій, бо він звірився:

— Шефе, часом я тебе боюся.

— Чого б то?

— Ну, ти нібито стаєш іншою людиною. На тебе, буває, страшно дивитися.

Мить я німував. Майнула думка, а чи не первинний пес із мене часами вигулькує, і чи не походжу я також від чотириногих, як Свистопляс і Валтасар. Від такого припущення мене пробрала млість. Я знав, що моє обличчя зараз палає від сорому. Та раптом спало на думку, що мого звіра дала мені інша — вища сила для захисту від нащадків псів і дітей Мардука. Але треба було відповідати.

— Бо то вже не я. То з мене мій звір-охоронець виходить, — мовив я з вимушеним усміхом. І продовжив уже впевненіше: — Він є у кожному — і в тобі також. Просто в житті твоєму не виникало ситуації, коли б цей охоронець прокинувся, а точніше — активізувався б.

— Та я у таких бувальцях побував, про які тобі й не снилося.

— Друже, про ситуації, які тобі довелося пережити, я можу тільки здогадуватися. Але ж ти пережив пекло першого рівня, а мені довелося побувати у пеклі другого, так би мовити, духовного рівня. Тільки в ньому може активізуватися захист, яким природа наділила людину, і який найчастіше не дає про себе знати. Пересічна людина, трапляється, помирає своєю смертю, так і не звідавши дії свого охоронця. Щоправда, бувають захисники іншого плану, котрі, наприклад, завадять чоловікові сісти в літак, котрий приречений розбитися, або утримають його від компанії лиходіїв, які невдовзі опиняться за ґратами. Це теж захисники.

— Про що ви там шепочетесь? — озвався Лікар до нас із Ксилантієм.

— Так… Базаримо нє за падло, — відказав Ксилантій.

— Він має на увазі, що ми теревенимо про сенс життя, — зауважив я.

І тут я помітив на собі погляд Рити. Вона вже вдруге так на мене подивилася; перший раз, коли ми сиділи за столом у неї вдома. То був погляд жінки, яка дивиться на малознайомого чоловіка — не більше того. Перехопив той погляд і Бакс.

— Ну, ти ж, Ритко, і ще, — сказав він тихо.

— Хай я буду «ще», — відказала Рита. — А ти, Баксе, класний спортсмен — суцільні м’язи і жодних мізків.

Ксилантій на те посміхнувся, а Костя зауважив:

— Щоб ви там не казали один на одного, а з вас, на мою думку, вийшла б чудова сімейна пара. І життя ваше протікало б у злагоді і спокої.

— Це ж з ким! — вигукнула жінка. — З Баксом?! Та хай йому чорт!

Тим часом Ксилантій взяв пляшку рому й наповнив чарки.

125