— А-а.
Ми очікували Мірошника у тому ж самому кафе під платаном, неподалік пам’ятника Дюкові. Костя був у своєму сірому непоказному одязі, я ж, як завжди, — у заношеній джинсовій парі з тюбетейкою на голові. Ми вже замовили по кухлю пива, коли з’явився Андрій. Привітавшись, він поклав на стіл невеликий згорток, і показав офіціантці, щоб принесла і йому пива.
— Я знав, що він довго не проживе, — промовив Мірошник, спостерігаючи, як осідає піна в принесеному кухлі. — Та ще цей переліт дався взнаки. А батько його впевнений, що в Португалії медицина не на рівні.
— Ну, ти ж пояснив, що на стан такого хворого зміна звичного клімату й часового поясу можуть вплинути фатально?
— Та він вроді й погоджується, але думку свою не міняє. Розповідав про сина. Казав, що той був незвичайною людиною.
— А саме? — У голосі Кості вчувалася іронія.
— Ну, в дитинстві вигадав собі ім’я Валтас.
— Як то вигадав? Хіба не батьки дають ім’я немовляті? — поцікавився я.
— Справжнє його ім’я Володимир. У всіх документах він — Володимир Юрійович. Але щойно став вимовляти слова, як сказав, що його ім’я Валтас. Усі гадали, що це дитячі фантазії, але малюк, коли його кликали батьки: «Володю, Вово», як не чув. Та щойно хтось скаже «Валтас», підхоплювався і казав: «Ось я, тату». Батько оповідав, що він був слухняною дитиною, добре вчився — і в школі, і в інституті.
— І цього досить, щоб вважати дитину особливою? — зауважив Костя. — З такими комплексами народжується чимало дітей.
— Ні, не тільки це. Він, ще не навчившись до пуття писати, вже виводив якісь каракулі, схожі на літери тільки йому відомої абетки.
— Валтас що, був лівшею? — поцікавився я. — Бо лівша, коли пише лівою рукою, то на папері справді виходять каракулі, але якщо подивитися на них у дзеркало — прочитаєш справжній текст.
— Батько про таке знав, але у дзеркалі були ті ж самі каракулі. Коли ж ось тепер, по смерті сина, став перебирати його записники, то напав на цілі сторінки тих каракулів. Показав тамтешньому рабинові, теж колишньому одеситові, чи то, бува, не іврит. Рабин похитав головою: ні, — сказав, — не іврит. А потім згадав, що схоже письмо бачив у Єрусалимі. І висловив припущення, що то арамейська мова… Ага, старий казав, що колись посідав високу посаду в області — входив у п’ятірку найвпливовіших персон. У таких людей, як він запевняв, приватного життя не існує. Сином опікувалася дружина. Якось вона до хлопця присікалася: «що це за каракулі ти пишеш?» Той відмовчувався, а коли вона не відставала, розплакався: «Не знаю». «Так це ж ти писав, як не знаєш?» «Ну, не знаю, та й годі». «Нам часом здавалося, — казав батько, — що в одному тілі, крім нашого сина Володимира, живе ще один, на ім’я Валтас. Я розумію, що то чортівня, але саме це нам з жінкою приходило в голову. Якось я жартома назвав хлопчика «Валтас Юрійович», але він виправив: «Валтасар Юрійович». «Валтас», мабуть, прибалтійське ім’я, а от «Валтасар», то я такого імені й не чув. А дружина якось сказала таке: «Чи, бува, нам не підмінили в пологовому будинку наше немовля на іншу дитину?» «А ти подивися уважно на його обличчя й на моє… Тільки й того, що він у нас повненький».
Мірошник помовчав, ковтнув пива і розгорнув згорток. У ньому виявився товстий конверт, а там — офісний календар.
— Ось, — сказав, підсунувши його Кості, — це передав тобі батько небіжчика.
— Мені?
— Так, тобі.
— Чому саме мені? — поцікавився Костя.
— Відкрий сто семи десяту сторінку.
Костя відкрив — там лежало п’ять стодоларових купюр.
— А це що таке? — здивувався.
— Він нам подякував — стільки ж дав і мені.
— Грошовитий, видно, чоловік, — зауважив Костя. — Аж незручно. Так а календар навіщо?
— Поглянь останній запис, зроблений на цій самій сторінці.
Костя подивився, підсунув зшиток мені. Там було написано: «знайти адресу й телефон батьків Максютенка», а під ним — дата. Число і місяць передували нещастю, яке сталося на трасі, і були написані у той самий день, коли по мене приїхали «гицелі».
— Так а мені навіщо цей щоденник? — поцікавився мій товариш.
— Батько каже, що коли натрапив на цей запис, то згадав тебе — Лікаря синового; він навів довідки своїми старими каналами, і виявив, що ти був однокласником Валтаса. Ось і вирішив подарувати щось на згадку про сина. Чоловік каже, що той не мав друзів, ні в школі, ні в інституті, а тут, виявляється, його лікував колишній однокласник.
Костя зніяковів, а потім зауважив:
— Я помітив, коли балакав з ним у перший його приїзд, що він людина сентиментальна.
Тим часом Мірошник допив пиво і зібрався вже кликати офіціантку, але Костя випередив:
— Я пригощаю.
— Ти що, розбагатів, мля? Хоча, знову ж таки, гонорарій… Гаразд, хлопці, я побіг.
На мить мені здалося, що від столика відходить Костя у своєму сірому, непоказному одязі. Точніше, привиділося, що від Кості відділився його дубль, і скоро зник у людській сутолоці.
— А Мірошник хіба не знає, де ти працюєш? — поцікавився я.
— Ні. Але, мабуть, скоро довідається. Я зараз думаю над однією оборудкою, після якої, можливо, повідомлю Мірошника. У нас, у корпорації, є ще одне круїзне судно. Щоправда, дещо менше. На ньому також працює медик, але тільки фельдшер. А я хочу, щоб був Лікар. Якщо мені пощастить переконати керівництво, то я запропоную Андрія.
— А Мірошник погодиться?
— Жартуєш? — сказав Костя, ховаючи в нагрудну кишеню асигнації. Він знову схилився над щоденником і почав гортати сторінки від останньої, де був запис.