Діти Мардука - Страница 105

105

Перечитуючи щойно написані рядки, я подумав, що кидаю тінь на всіх, хто народився з рудим волоссям. І кепсько мені стало на серці, тому, що поміж моїх знайомих і близьких є чимало таких — шанованих мною людей і родичів, зокрема й мої сестра й тітка. Чому ж саме з-поміж рудих з’являються сутності без табутивного бар’єру? Пояснення прийшло несподівано… На Ісуса Хреста перед стратою надягли багряницю — одяг червоного кольору, який носили царі. Мовляв, ти кажеш, що ти цар (хоч і не від світу цього), отже, мусиш одягти шати царя. У всі часи невід’ємним атрибутом царя був червоний одяг (пурпуровий, кармазиновий, багряний). Жорстока влада в езотериці має назву «звір». Якщо ж приходить до влади не один цар, а група людей, то це вже буде Звірина. Колір крові для таких істот — державний і водночас конфесійний. Через те для тих, хто формує Звірину, яка діятиме у земному світі, важливо, щоб і її складові, там де можливо, несли в собі ознаки крові — не тільки в свідомості, а й на плоті. Через те сутності такі втілюють у декого з людей рудоволосих; ну, це там, де панує «дракон червоно-вогненний». Якби ж колір сатанинства був білий, то й найжорстокіші носії його були б обов’язково блондинами. І їх було б не менше, ніж рудих у час апокаліпсису. А там, де рудих немає, наприклад, у Камбоджі, «роботу» виконувала чорноволоса Звірина, але коїлося те під державним стягом — червоним. Там також убили кожного третього.

Мені спало на думку: «Невідомо що гірше — доводити людей до інсульту, божевілля чи самогубства тут, у земному світі, чи встановлювати Вавилонського боввана там, де тепер опинився «браток». Якщо вони встановлять статую боввана там, то тут почнеться новий апокаліпсис. Але я знав, що з безодні, де тепер перебуває їхній батько сатана, його випущено буде тільки через тисячу років — на короткий час і вже востаннє. Мені відомі й роки, у які прийдуть сім голів тогочасної Звірини і що вони також будуть руді.

РОЗДІЛ 4

Жіночий голос у слухавці домашнього телефону попрохав покликати мене.

— Так це ж я і є, — сказав.

— Вас турбує Віра Семенівна.

— Перепрошую, яка Віра Семенівна?

— Ну, пригадуєте, ви були у нас в інтернаті?

— А-а… Як ви там поживаєте?

— Та все гаразд. Я давно добиваюся до вас, але досі ніхто не відповідав. Уже подумала, чи не сталося щось, не дай Боже.

— Та ні, мене не було у місті.

— Я чого? Ну, нашу розмову не забули?

— Ні, звісно.

— Коли ми з тіткою Явдохою почули по радіо, що письменницькою начальницею стала Фроська Бамбухчиха, то подумали й про вас. У вас усе гаразд?

— Та нібито, — відказав я, несамохіть торкнувшись пальцями шрамів на обличчі. — А як там тітка Явдоха?

— Ось вона сидить. Я передаю їй трубку.

— Доброго вам дня, — почувся голос літньої жінки. А я уявив сухе, але не змарніле, обличчя і білу хустину, яка ховала сиве волосся. Тим часом жінка провадила: — Недавно мене запросили родичі на їхнє золоте весілля — моя двоюрідна сестра з чоловіком. Це донька тітки, про яку я вам колись казала. Ну, там хильнули, почали згадувати про той час, коли в їхньому селі зовсім мало людей залишилося. Був такий період — те вмре, того заберуть і він уже не повернеться, те в інше село заміж вийде. Згадали і вдову на ім’я Дарунька. Її відьмою вважали. Мала вона років тридцять п’ять од роду. Жила одна, поки до неї не прибився якийсь причинний. Хоча сказати, що він недоумкуватий, то не скажеш, але й розумні теж не такі. Ну, падуча його часом била. Свого справжнього імені він не знав, а може, придурювався. Документів не мав, а відтак ніхто не відав, скільки йому років. На нього казали Джебан.

Мені кортіло запитати, навіщо мені те знати, але я подумав, що це буде не ввічливо і не перебивав, натомість поцікавився:

— Що таке «джебан»?

— Горобець, — відказала Явдоха. — Те слово я чула ще від свого діда — вуличне назвисько цієї пташки. Даруньчин бахур теж на горобців так казав. Через те його й Джебаном прозвали. Але ми з Віркою дзвонимо вам з іншої причини. Отож, у Даруньки і Джебана уродилася дівчинка. Назвали її Ліліт — на тому наполіг Джебан. Дарунька, хоч і була відьмою, але вважала себе віруючою, отож напосіла на хрестинах. Джебан же скаженів, коли вона згадувала про попа. Дарунька пояснювала, що оскільки у Джебана немає документів, то в сільраді немовля зареєструють як безбатченка, себто байстрюка. У церкві ж похрестять і видадуть якесь посвідчення. А потім, коли Джебан нарешті згадає, хто він і знайде втрачені документи, то тоді вони підуть у сільраду по метрику. Але приживанець напосів на своєму — кілька разів його била падуча, а коли Дарунька домовилася з попом про день і час хрестин, Джебан забрав немовля і десь сховав. Саме у цей день приїхала з району машина і забрала Джебана й Даруньку. Хтось донесло, що в того бідолахи не було документів. Більше їх ніхто не бачив. Даруньчина хата з лампача розвалилася і від неї вже й сліду немає. Довкіл позводили нові будинки, але досі не знайшлося бажаючого використати її ділянку під забудову. Люди пам’ятають той час, коли село мало не зникло — грішать на Даруньку. Про те село тоді мало хто й знав. Тепер ви розумієте, чому ми вас потурбували?

— Авжеж. Все, що ви минулого разу оповіли, збігається.

Я хотів сказати жінці, що наша Спілка тепер нагадує Даруньчине село, але вирішив не псувати настрою добрим людям. Натомість мовив:

— Дякую вам, пані Явдохо, за турботу. Те, що я почув, багато що пояснює. Може, дасть Бог, зустрінемося, розповім.

— Ага, мало не забула. Пригадуєте, я казала, що Фроська перед випуском в інтернаті поміняла прізвище? Отже, не забули… Так, виявилося, що це було прізвище її рідної матері Даруньки. Отже, вона вже тоді знала, хто її справжні батьки. Звідки, хто про це сказало Фросьці — таємниця. — Мить жінка помовчала, а тоді сказала: — Дати телефон Вірці, е-е, Вірі Семенівні?

105