Діти Мардука - Страница 103

103

Я йшов тією ж самою дорогою. Мене щось вело — мої дії після розмови з Костею визначав не я, а хтось інший. Мабуть, це був усе той же рефлекс. Хвилин за п’ятнадцять уже стояв на автовокзалі. Розглядаючи розклад руху автобусів, я завважив під ним ще два розклади: поїздів і літаків. Пробігши поглядом розклад руху літаків, помітив рейс до мого міста; до відльоту лишалося три години. Були тут і два віконця кас — залізничної й авіа, біля яких не стояло жодного пасажира.

… Касирка пояснила, що до аеропорту їхати хвилин сорок і назвала номер маршрутки, яка зупиняється також біля автовокзалу. Я залишив у касі близько ста доларів.

Тільки в літаку, коли нічого вже не відволікало, крім пошпигування у вухах, я, нарешті, збагнув, що саме вигнало мене з Молдови. Це було відчуття відповідальності за долю мого сина, якого істоти без табутивного бар’єру могли б використати як важіль тиску на мене. У минулій системі синів голів нашої письменницької організації робили алкоголіками, сектантами, наркоманами чи стукачами. Тепер це коять вихідці з підземелля — діти Мардука.

РОЗДІЛ 3

Поштова скринька була переповнена. До від’їзду в Одесу я не завжди встигав вибрати з неї газети. Хтось із конвоїрів її постійно випорожняв. А зараз було повно газет, рекламних буклетів, рахунків на сплату послуг. Підіймаючись з тією папушею паперу у руці, я завважив, що двері на другому поверсі, де мешкав якийсь Ізюмський, цього разу не відхилилися і з них не визирнув писок, схожий на щурячий, щоб сказати «здрастє». Коли я на те «здрастє» якось послав його, він змінив тактику і щораз, коли я проходив повз, прочиняв і грюкав дверима. Він працював у якійсь митній установі і його ляльковод, мабуть, пообіцяв йому посаду керівника митниці. З усього, над методом безкровного вбивства працював також психолог. Щоденна увага конвоїрів з собаками і провокаторів без собак звичайну людину мала б за якихось півроку звести в могилу. Автори методу не врахували тільки одного, що мають справу з письменником, який мусить бути не лише психологом, а й аналітиком. А ще я згадував десь почуту сентенцію: «Немає нічого такого поганого, з чого не можна було б витягти корисне». Згадав також спогади французького прозаїка Жоржа Сименона. Виявляється, щоб писати свої пригодницькі романи, він забивав двері однієї з кімнат свого помешкання, робив у них «амбразуру» — отвір, крізь який дружина подавала йому їжу і забирала брудний посуд. І так тривало два-три місяці, доки автор не завершував черговий (сказати треба — невеличкий) роман. А тут, у моєму випадку, я перебуваю під конвоєм. Мене по суті ув’язнили. Я маю право вийти в супермаркет, щоб принести продукти. Маю право ходити скільки завгодно, але ж відчуття, що тебе супроводжують — з собаками чи без — пригнічує. Отож, я й вирішив із цього поганого витягти позитив. Маріца створила собі келію, а я — одиночну камеру. Читачу, твір, який ти зараз читаєш, був написаний в одиночній камері.

Піднімаючись сходами нагору, я очікував, що ось-ось почуються кроки когось із конвоїрів і з’явиться ротвейлер або тер’єр. За звичай сусідам телефонував той, хто мене супроводжував на вулиці, і вони обов’язково мусили зустрічати. Але я вже подолав усі марші сходів, а провокаторів і їхніх собак не було. Дзенькав навмисне ключами, відмикаючи помешкання, але ніхто не проявляв до мене цікавості. «Неповага!» — майнула думка.

Зачинивши за собою двері, я спинився пригнічений. Не безлад, який панував у моїй оселі став причиною тому, а щось, чого не розгледиш, але воно було. Мені здалося, що на стіни, книжкові стелажі, меблі налип товстий шар негативної енергетики — моєї власної, у якій були почуття небезпеки, злість, ненависть і ще багато відтінків цих почуттів. Мене оточували «слайди» спотвореного герпесом обличчя — їхнє дзеркальне відображення я «бачив» усюди. Стало прикро за себе, адже я вже дванадцять років живу у цьому отруєному світі. Найгостріші і водночас найнебезпечніші для життя моменти мого перебування в Одесі раптом здалися мені легкою прогулянкою, порівняно з проведеними тут роками.

За звичкою я длубнув пальцем у клавішу телефонного автовідповідача. Почувся голос спілчанської секретарки, яка повідомляла про смерть одного з письменників і прохала прийти на похорон. Таких повідомлень виявилося три — з життя пішли два поети й один прозаїк. «Спілчанський апокаліпсис триває», — майнула думка.

Була вечірня пора. Я приготував чай, зробив бутерброд і хотів уже сісти за вечерю, як раптом у кишені завібрував телефон. На дисплеї висвітився набір цифр і слово «Мар».

— Що сталося!? — почувся тривожний голос Маріци.

— Нічого, сонечко, — відказав я. — Склалися так обставини, що я змушений був зробити ноги.

— Міг би й подзвонити, попередити.

— Не вийшло. Пробач.

— А гроші навіщо залишив?

— Тобі.

Якийсь час на тому боці мовчали.

— Я в такі ігри не граю, — сказала Маріца. — Не зароблені гроші щастя не приносять.

Настав час мені замислитися.

— Взагалі-то, серденько, напрямок твоєї думки мені до вподоби, — озвався я. — Але тут інше — якщо ти на мене поглянеш як на інвестора, то в тебе сумніву не виникатиме.

— Послухай-но, для мене — бібліотекарки то великі гроші. Де можна стільки заробити?

— Це випадковий заробіток. — Ну, скажімо так: вороні Бог послав шматочок сиру. Ворона поділилася цим сиром з тобою.

— Гаразд, — сказала Маріца. — Будемо вважати, що гроші ти залишив на збереження. — Коли плануєш приїхати?

— Не можу сказати. Але якщо випаде нагода, дам знати.

103